Право є різновидом соціальних норм. Воно характеризується певними особливостями, що надають можливість визначити право як найважливіший засіб забезпечення життєдіяльності суспільства.
САМЕ ПРАВО:
- Встановлюється чи санкціонується державою в процесі функціонування утворених нею органів;
- Існує як письмовий документ, тобто має формально визначений характер;
- Основу права складають норми, тобто правила поведінки, що мають чітко визначений зміст;
- Право має системний характер, тобто не є простою сукупністю норм, а характеризується їх ієрархічною підпорядкованістю;
- Право має загальнообов’язковий характер – є обов’язковим для всіх суб’єктів і не надає можливості щодо невиконання правових приписів будь-ким з цих суб’єктів;
- Право має імперативний характер – встановлює чіткі межі можливої (право) та необхідної (обов’язки) поведінки суб’єктів;
- Право має загальний характер – поширюється на невизначене коло суб’єктів та кількість життєвих випадків;
- Право охороняється державою за допомогою організаційних засобів – створення умов щодо реалізації правових приписів та примусового характеру застосування чітко визначених засобів впливу, у випадку невиконання суб’єктами покладених обов’язків чи порушення, наданих інщим суб’єктам, прав.
Отже, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, що регламентують суспільні відносини шляхом надання суб’єктивних прав та покладення юридичних обов’язків учасникам цих відносин, і які гарантуються та охороняються державою.
46. Поняття та особлівості правового регулювання
Правове регулювання – це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку у відповідності із соціальними потребами.
Правове регулювання характеризується наступними особливостями:
1. Це різновид соціального регулювання, який має організований та результативний характер. Організованість правового регулювання досягається в процесі впливу формально визначених правил поведінки на діяльність суб’єктів. Результативність характеризується ступінню досягнення мети, тобто певного рівня упорядкованості суспільних відносин.
2. Це регулювання, що здійснюється за допомогою спеціально створених державою засобів, які мають системний характер.
3. Це регулювання характеризується наявністю чітко визначеного предмету, методу та способів.
47. Предмет, метод та способи правового регулювання
Правове регулювання характеризується наявністю чітко визначеного предмету, методу та способів.
Предметом правового регулювання є суспільні відносини, що регламентуються за допомогою права чи об’єктивно потребують такого регулювання. Ці відносини характеризуються певними особливостями:
· Вони мають суспільний характер;
· Вони торкаються найважливіших сфер життя суспільства;
· Вони об’єктивно потребують впливу права;
· Можуть бути усвідомлені суб’єктами.
Метод правового регулювання визначають як способи впливу права на певну сферу життєдіяльності суспільства.
Серед методів правового регулювання розрізняють:
І. В залежності від співвідношення прав та обов’язків суб’єктів
- Імперативний метод, що чітко встановлює права та обов’язки суб’єктів, не надаючи можливості вибору варіанту поведінки (метод субординації).
- Диспозитивний метод, що визначає лише варіанти можливої поведінки, надаючи можливість суб’єктам вибрати той з них, який найбільш повно ваідповідає їх інтересам.
ІІ. В залежності від особливостей суб’єктів
- Загальнодозвільний метод, що регламентує поведінку фізичних осіб і надає можливість вчиняти будь-які дії, що не заборонені;
- Спеціальнодозвільний метод, що регламентує поведінку посадових та юридичних осіб і надає можливість вчиняти лише ті дії, які безпосередньо передбачені правом.
Способи правового регулювання – це шляхи юридичного впливу, які відображені в правових нормах, на суб’єктів і які використовуються в процесі регулятивної дії права.
Розрізняють три способи правового регулювання:
1.Дозволи – надані суб’єктам права на власні активні дії;
2.Заборони – покладення обов’язку утриматися від вчинення дій певного виду;
3.Зобов’язання – покладення на суб’єктів обов’язку щодо певної активної поведінки;
Отже, правове регулювання – це засіб державно-владного впливу на суспільство, що реалізується у визначеній сфері суспільних відносин певними способами та завдяки чітко визначеним державою методам.
48. Механізм правового регулювання: поняття, значення, елементи
Правове регулювання здійснюється за допомогою чітко визначених засобів, що охоплюються поняттям “механізм правового регулювання”
Механізм правового регулювання – система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативна дія права на суспільні відносини.
МПР надає можливість:
- Систематизувати всі засоби правового впливу та визначити особливості їх дії на суспільство;
- Визначити регулятивну дію кожного з елементів на суспільні відносини та визначити послідовність їх впливу в процесі врегулювання відносини між людьми;
Серед елементів механізму правового регулювання розрізняють:
Норма права – основний елемент МПР, що визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів.
Нормативно-правовий акт – документ, що всміщає правову норму, завдяки якому вона набирає загальнообов’язкового характеру та стає відомою суб’єктам відносин, що регламентуються.
Юридичні факти – конкретні життєві обставини, що викликають необхідність виконання обов’язків чи реалізації прав, що закріплені в правовій нормі, яка вміщується в нормативно-правовому акті.
Правовідносини – конкретні життєві відносини, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі правової норми за наявності необхідних юридичнтх фактів.
Акти реалізації права – документи чи реальні дії, що регламентують прцес реалізації правової норми шляхом її використання, виконання, дотримання чи застосування.
Акти тлумачення – документи, що є необхідними для реалізації норми, яка має нечіткий чи недосконалий зміст.
Законність – досягнення певного рівня реалізації законоположень.
Правосвідомість – реалізація права в процесі усвідомленої поведінки суб’єктів.
Юридична відповідальність – покладення певного різновиду примусових засобів на суб’єктів, що вчиняють протиправні діяння.
49. Поняття та види форми права
В юридичній літературі розрізняють поняття форма права і джерело права.
Джерело права – поняття, що визначається трьома значеннями:
1.Це джерело інформації щодо виникнення права та шляхів його розвитку. Саме таку роль відіграють літописи та інші історичні документи.
2.Це джерело формування права в державному суспільстві. Саме таку роль відіграють об’єктивні умови життєдіяльності суспільства та інтереси і потреби в правовому регулюванні.
3.Це джерело інформації населення щодо змісту прав та обов’язків, що встановлюються державою. Саме таку роль мають норми права.
Форма права – це зовнішній спосіб виразу правової норми, тобто певні правові документи, які вміщують правові приписи.
В літературі розрізняють 4 основні форми права, розвинутість яких в кожній з держав визначає особливості правової системи.
1.Санкціонований звичай – звичаєве правило поведінки, якому держава шляхом санкціонування надає загальнообов’язкового характеру. Це найпростіша з форм права, що характеризує релігійно-традиційну правову систему.
В Україні не визнається як форма права, оскільки санкціонування звичаю передбачає необхідність прийняття нормативно-правового акту.
2.Судовий чи адміністративний прецедент – рішення судового чи адміністративного органу по конкретній юридичній справі, що є обов’язковим в процесі розгляду схожих справ.
Характерним є для англо-саксонської правової системи. В Україні офіційно визнається як акт тлумачення вищої судової інстанції. Однак, у випадку прогалин у праві, роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими в процесі вирішення справи.
3.Нормативний договір як угода між двома і більше суб’єктами, що має загальний характер та вміщає правові норми.
Характерним є для міжнародного права. В Україні визнається формою права як колективний трудовий договір та договір між територіальними одиницями.
4.Нормативно-правовий акт – документ, що приймається органом держави в процесі правотворчості.
Характеризує Романо-Германську правову систему та визнається основною формою права в Україні.
50. Поняття та риси правотворчості
Правотворчість – це діяльність спеціальних органів держави, або за їх уповноваженням недержавних структур, по розробці та прийняттю нормативно-правових актів.
Риси правотворчості:
1.Це діяльність державних органів;
2.Це діяльність, що є процедурно регламентованою;
3.Результатом правотворчості є юридичний документ, що характеризується певною юридичною силою;
4.Це діяльність держави, що породжує юридичні наслідки;
5.Це діяльність держави, що характеризує її управлінську функцію;
6.Це діяльність, що здійснюється в рамках повноважень конституційних органів;
7.Це юридично регламентована діяльність, що складається з певних стадій;
8.Це діяльність, що охороняється державою.