та в інших випадках, передбачених та іншими законами.
До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Згідно із ч. 1 ст. 206 ГК господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК щодо зміни та розірвання господарських договорів. Проте державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.
Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або якщо воно, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК : не відповідає вимогам закону; або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. З ст. 207, ст. 208 ГК), а саме:
припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє;
вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів),одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; при цьому: за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зобов'язанням; у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави; у разі виконання такого зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;
двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.
Зобов'язання припиняється також зарахуванням. Зарахування припиняє зустрічні зобов'язання, якщо вони рівнозначні за сумою.
До підстав припинення зобов'язань належать: новація, прощення боргу і відступне.
Новація зобов'язання (оновлення зобов'язання) - це домовленість сторін щодо заміни первинного зобов'язання, яке існувало між кредитором і боржником, іншим. При цьому нове зобов'язання має новий предмет або новий спосіб виконання.
Прощення боргу - це відмова кредитора від своїх вимог. Проте прощення боргу можливе лише за умови, якщо звільнення кредитором боржника від виконання зобов'язання не порушує права третіх осіб щодо майна кредитора, не є спосіб ухилення від сплати податків і відрахувань у соціальні фонди.
За згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість предмету виконання зобов'язання відступного (передача майна, цінних паперів, сплата грошей, виконання робіт тощо). Розмір і порядок надання відступного встановлюють безпосередньо сторони.
Зазначені підстави припинення зобов'язань мають місце лише за волею і згодою сторін.
Незалежно від волі сторін припиняються зобов'язання внаслідок таких обставин: неможливість виконання зобов'язання; поєднання в одній особі боржника і кредитора; смерть боржника чи кредитора, якщо зобов'язання пов'язано з їх особою; ліквідація юридичної особи (кредитора чи боржника).
Неможливість виконання зобов'язання може стати підставою припинення зобов'язання, якщо її настання зумовлено обставинами, за які боржник не відповідає і які виключають відповідальність боржника, наприклад форс – мажорні обставини.
Смерть особи фізичної особи - підприємця може бути підставою припинення зобов'язання лише коли права та обов'язки нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора.
Ліквідація суб’єкта господарювання (кредитора чи боржника) є підставою для припинення зобов'язання, оскільки на відміну від реорганізації коли створений суб’єкт виступає правонаступником за зобов'язаннями, при ліквідації правонаступництво відсутнє.
Контрольні питання
1. У чому зміст поняття господарське зобов’язання?
2. Назвіть підстави виникнення господарських зобов’язань?
3. У чому відмінність господарсько – правових і цивільно – правових зобов’язань?
4. Які Ви знаєте види господарських зобов’язань?
5. У чому особливості принципів виконання господарських зобов’язань?
6. Перелічіть і поясніть способи забезпечення виконання господарських зобов’язань.
7. У чому полягають підстави припинення господарського зобов’язання?
ГЛАВА 10.
ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР
§ 1. Поняття, ознаки і функції господарського договору
Господарський договір в умовах ринкової економіки є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. Він є однією із найбільш поширеніших підстав виникнення договірних господарських зобов’язань як гнучкий правовий регулятор дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгоджувати його із загальнонормативним режимом правового регулювання господарських відносин.
Об’єктивна необхідність господарського договору обумовлена господарським інтересом. Суб’єкти господарської діяльності при цьому мають право і утворюють для себе певні норми і правила взаємовідносин. В Римському праві, наприклад, вживається поняття закон договору, за принципом: договір робить право (лат.: convetio facit legem), в французькому Цивільному кодексі Наполеона (1805 р.) констатується, що договір має «силу закону сторонам».
В останні роки в науковій юридичній літературі України теоретичні питання господарського договору стали предметом комплексного, цілісного вивчення. Розробка доктринального поняття господарського договору як універсального засобу саморегуляції суспільних відносин, а також використання теоретичних найбільш повно відображена О. А. Беляневич у монографії «Господарське договірне право України (теоретичні аспекти) – К: Юрінком Інтер, 2006 р.
Разом з цим, в умовах ринкового конкурентного середовища, яке сформувалося в Україні набуло широкого розповсюдження укладення господарських договорів на біржах, аукціонах, конкурсах, але ці питання висвітлено не достатньо.
Термін «господарський договір» широко використовується в юридичній літературі та в господарській практиці, звичайно, на основі його порівняння з цивільно-правовим договором. Зауважимо, що чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в ГК йому присвячена глава 20 – «Господарські договори» (ст. ст. 179 – 188) На підставі аналізу правовідносин у господарській діяльності, змісту і особливостей господарських договорів визначених в ГК дає змогу сформувати поняття господарського договору за його ознаками. Такими ознаками є: за суб'єктним складом (сторони в господарському договорі суб'єкти господарювання) спрямованістю на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин; тісний зв'язок з плановим процесом у господарській діяльності (з передбаченням виробничих показників); поєднання майнових (виготовлення продукції) та організаційних елементів (визначення порядку виробництва, приймання виконання тощо); обмеження договірної свободи і можливість відступлений від рівності сторін (державні контракти, закупівля продукції і товарів за державні кошти і т. н.).
Узагальнивши вище наведене, можна сказати, що господарський договір – це засноване на домовленості сторін і зафіксоване у встановленій законом формі, зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та/або суб’єктами організаційно – правових повноважень змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.
Поняття господарського договору виводиться через сукупність його особливостей як угоди і як зобов'язального правовідношення. Головна особливість господарського договору як угоди полягає в особливому суб'єктному складі та обмеженні договірної свободи. Суб'єктний склад господарського договору можна визначити наступним чином: сторонами (стороною) в господарському договорі можуть виступати господарські організації з правами юридичної особи; відособлені підрозділи господарських організацій в межах компетенції, що надана їм цими організаціями; індивідуальні підприємці (як із статусом, так і без статусу юридичної особи); негосподарські організації - юридичні особи при здійсненні ними господарської діяльності, необхідної для досягнення мети, передбаченої їх установчими документами; органи господарського управління - власники та (або) уповноважені ними органи, які здійснюють в межах їх компетенції управління майном створених (придбаних) ними або підвідомчих їм господарських організацій.