Письменники: І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса
Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П.
Грабовського та ін.
Риси літератури:
1. Різноманітність художніх напрямів.
2-. Наявність індивідуальних стилів письменства.
3. Поява нових тем та проблематики. У фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст. опиняються реалії пореформеного періоду:
4. Демократизація та гуманізація літератури.
6. Політизація літературної творчості.
Театр. Фундатори українського театру — М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенком-Карий.
У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда».
Музичне мистецтво – Гулак-Артемовський.
У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності.
Характерними рисами розвитку архітектури в другій половині XIX ст. були великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо); втрата єдиного архітектурного стилю, панування еклектики — механічного поєднання елементів різних архітектурних стилів. У західноукраїнських землях панує «віденське бароко».
З 1919 р. під польською окупацією опинилася Східна Галичина та Західної Волині,
Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.
І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію.
14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
II етап — «тиску» (1923—1926) - шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.
Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося.
Польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».
III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). - гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу.
Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові.
Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського.
Румунія - Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та
Ізмаїльський повіти Бессарабії.
Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р.
Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі.
Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи.
Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібералізацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід дещо звузити. Справді, період 1929— 1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях.
Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії.
Чехословаччина - Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь. Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.
Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель, кризовий стан сільського господарства.
Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільнополітичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток.
Територія Нідерландів включала Нідерланди, Бельгію, Люксембург, Пн Фр.
Входила до складу Іспанії. Досить економічно розвинена територія.
В 16 ст. – під владу Філіпа ІІ (католик). Збільшилася кількість католиків, єпископів. Почали видаватися плакати – проти протестантів. Виникла опозиція на чолі з Вільгельмом Оранським. В сер 60-х рр.. ситуація важка – спад виробництва, безробіття, поширюється кальвінізм.
1566 – 300 дворян з Брюсселю рушили до Маргарити Пермської з петицією з попередженням. Маргарита пообіцяла, що прийме заходи.
Повстанці називали себе гезами – жебраками.
1567 – герцог Альба здійснив каральний похід. Великі податки – 1% з усього нерухомого майна, 5% з продажу нерухомості, 10% з продажу будьякого товару.
В 1572 – ІІ етап боротьби. Повстали Пн провінції більш організовано. Боротьбу здійснювали морські гези. Влітку 1572 – м. Дордрехт – штати Голландії та Зеландії прийняли рішення, що в цих провінціях буде правити Оранський. Свобода віросповідання.
1576 – Гендське умиротворення, що передбачало об’єднання зусиль пн і пд для боротьби з іспанцями. Віротерпимість.
1579 – ІІІ етап боротьби. Пд області заключили сепаратний союз з іспанським намісником. Визнали вірність Філіпу ІІ.
1579 – Утрехтська унія між Голландією, Зеландією та ін. про утворення конфедерації. Оголосили, що короля не визнають.
В 1609 – Генеральні штати підписали перемир’я з Іспанією. Іспанія визнавала незалежність республіки, але лише півночі.
1648 – Вествальський мир. Нідерланди отримали незалежність.
І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення.
II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів.
III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.
IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської* боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».
У XIV ст. почали підноситися — Литва, Польща та Московія. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносцівколонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію.
До 1350-х років Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді.
Передусім, для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. На відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під куль- турні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду.
Коритувалися Руською правдою.
— основний кодекс права Великого князівства Литовського. Видавався у трьох основних редакціях 1528, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського, польського і німецього кодованого і звичаєвого права. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини 19 століття.