Смекни!
smekni.com

Проблеми ефективності виробництва та формування ринку зерна (стр. 13 из 28)

Таблиця 2.7

Виробництво зернових сільськогосподарських культур у Білогірському районі за категоріями господаоств (тис. тонн)

Виробництво зерна 1980 1985 1995 1999 2002 2003 2004
Всі категорії господарств 70,3 52,1 80,4 48,6 50,9 39,4 67,3
у тому числі: -сільськогосподарські підприємства 65,4 48,5 76,4 40,6 37,6 29,3 52,8
-особисті підсобні господарства населення, включаючи оренцарів-громадян 4,9 3,6 3,9 8,0 13,3 10,1 14,5
Питома вага зернової продукції особистих підсобних господарств населення в загальному обсязі виробництва, % 6,9 7,0 4,8 16,4 26,1 25,7 21,5

Проведення земельної реформи в Україні забезпечить право використовувати землю як заставу та активізує розвиток іпотечного й кредитного ринку для забезпечення потреб сільського господарства.

Реформування хлібоприймальних і зернопереробних підприємств відбувається шляхом створення акціонерних, колективних, орендних підприємств, господарських асоціацій.

За останній час головна увага держави зосереджувалася на подоланні проблем, що зумовили негативний стан виробництва зернових, тоді як системі збуту зерна, розвитку інфраструктури зернової галузі приділялося другорядне значення.

В умовах реформування економічної системи Міністерством аграрної політики України, Державною акціонерною компанією "Хліб України", Київським інститутом хлібопродуктів розроблено для впровадження Методичні рекомендації щодо регулювання взаємовідносин власників зерна і хлібоприймальних та зернопереробних підприємств при його зберіганні та переробці з метою встановлення регульованих і паритетних стосунків між даними підприємствами.

У фундаменті докорінних ринкових перетворень закладено органічне поєднання економічних методів регулювання ринку зерна до яких відносять вільне ціноутворення на основі співвідношення попиту та пропозиції, наявність різних альтернативних шляхів, форм та способів реалізації вирощеного врожаю, і державних методів, які полягають у виробленні правил функціонування ринкових суб'єктів, законодавчій підтримці цих правил, та розробки цільових державних програм прямої дії, як засіб опосередкованого впливу держави.

До прийняття Україною ринкового курсу розвитку економіки практично все товарне зерно, реалізовувалося господарствами в формі держпоставок. Держзамовлень, держконтрактів через систему хлібоприймальних підприємств за визначеними державними закупівельними цінами. Завданням ХГШ було концентрація та просування товарного зерна із галузі виробництва до галузі споживання.

Держава намагалася зберегти контроль над зерновим сектором агроринкустратегічно важливим елементом продовольчої безпеки країни, застосовуючипереважно адміністративні методи, зокрема втручання у процес ціноутворення,торгівлі та заготівельно-збутової політики.

Державна політика самостійної України на першому етапі становлення зернового ринку базувалася на підтриманні низьких споживчих цін та централізованого забезпечення потреб населення хлібопродуктами, що обернулося для економіки значними втратами. В період 1991-1994 pp. сільськогосподарським підприємствам доводилося до виконання завдання обов'язкового продажу у держаний фонд майже 30% вирощеного зерна за цінами, які формувалися за принципом відшкодування виробничих витрат та обмеження норми прибутковості виробництва, вони були значно нижчі ринкових та експортних цін. Тому держава активно перешкоджала зовнішній торгівлі зерном шляхом експортних обмежень. Як наслідок, економічна політика України у зерновій галузі формувалася без врахування потенційних можливостей держави у нарощуванні експортного потенціалу та незалежно від зміни кон'юнктури на зовнішніх ринках, тим самим підриваючи свої позиції на світовому ринку зерна. Так, у 1993 p., році валовий збір зернових зріс до 45623 тис. тонн, що на 18,4% більше, ніж у 1992 p., однак обсяг експорту зменшився до 164,3 тис. т. проти 1106 тис. т у 1992 р.

Обмежений характер носили і приватизаційні процеси у зернопродуктовій галузі, більшість підприємств якої були визнаними стратегічними та не підлягали приватизації. "У більшості випадків, пакети акцій, пропонованих до продажу підприємств не перевищували 26%, що не дозволяло інвесторам надалі здійснювати повний управлінський контроль. Крім того, ціна була вищою, ніж більшість інвесторів були готові заплатити, особливо з урахуванням старого стану багатьох із пропонованих об'єктів. Необхідність майбутніх додаткових капіталовкладень, а також той факт, що управління "приватизованим" елеватором має відбуватися на паях з "Хліб України" - розпорядником державної частки акцій, не додавав ентузіазму потенційним інвесторам" [28, 22-23]. Складною та бюрократичною виявиласяпроцедура приватизаційного процесу, що унеможливлювала швидку передачу прав власності та спричинювала втрату інтересу приватних інвесторів до даних об'єктів.

Все це призвело до скорочення виробництва, послаблення мотивації зменшення собівартості продукції, збереження монопольного становища держави у зерновому секторі та стримуванню конкуренції.

Із 1994 року почався новий етап реформування зернового сектору економіки, який характеризувався значним підвищенням закупівельних цін на зерно та скороченням державних закупівель. Проте вже у 1995 році, внаслідок підвищеного попиту на зерно, з причини неврожаю, у зарубіжних країнах, з метою недопущення неконтрольованого експорту збіжжя український уряд відновив програму державних закупівель на рівні 10 млн. тонн, яка була виконана приблизно на 54 %. Виконання селянами даної програми сповільнювалося по мірі розвитку ринкових механізмів матеріально-технічного забезпечення, альтернативних державному постачанню в обмін на поставлену в рахунок держзамовлення продукцію.

У 1996-1997 pp. державою було передбачено скорочення державних закупок зерна до державного фонду в межах потреби бюджетних споживачів до 5 млн. тонн, за цінами обчисленими на основі результатів біржових торгів, та формування регіональних фондів, наповнення яких покладалося на обласні адміністрації, за рахунок коштів республіканського (Автономна Республіка Крим) і місцевих бюджетів та позабюджетних джерел фінансування. Це призвело до явища регулювання руху зерна на регіональному рівні та заборони вивозу зерна за межі області, в якій воно було вирощено. Негативним наслідком таких регіональних обмежень стало використання чиновниками цінових різниць на зерно різних регіонів, які отримували прибутки внаслідок реалізації зерна у регіонах із найвищою на нього ціною.

У серпні 1996 року було засновано Державне підприємство "Хліб

України" на підставі постанови Кабінету Міністрів №1000. Це підприємство є державною холдинговою компанією, яке створювалося з метою забезпечення виконання державного замовлення, і володіє значною часткою акцій підприємств зернопродуктового підкомплексу. Саме створення даного інституту зернового ринку започаткувало процес реформування системи заготівель зерна. Функції "ДАК Хліб України" після відміни держзакупок полягають у посередницькій участі щодо закупівлі зерна та продуктів його переробки для внутрішнього ринку, експортно-імпортній діяльності, забезпечення сільськогосподарських товаровиробників паливно-мастильними матеріалами, міндобривами, засобами захисту рослин, насінням, технікою тощо.

В кінці 1997 р. уряд України оголосив про ліквідацію державного замовлення, як форми закупок зерна в державні ресурси. Проте ці зміни носили швидше декларативний характер, оскільки держава все одно залишалася монополістом на ринку зерна, поставивши перед сільськогосподарськими підприємствами завдання розплатитися із заборгованостями за поставлені матеріально-технічні ресурси, що накопичувалися протягом останніх 3—4 років. Через вкрай важкий фінансовий стан аграрного сектора, обмеженість обігових коштів та кризу неплатежів сільськогосподарські підприємства були змушені розраховуватися за зобов'язаннями вирощеним врожаєм, зокрема зерновою продукцією. Отже держава і надалі залишалася визначальним суб'єктом у галузі закупки та переробки зерна.

Вирішення глобальних проблем зернової галузі носило некомплексний та непослідовний характер, що утруднювало становище сільськогосподарських товаровиробників через невизначеність умов функціонування зернового ринку та недостатню інформованість їх щодо очікуваної кон'юнктури ринку, рівня поточних і прогнозованих цін на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Головними принципами реформування системи заготівель і реалізаціїсільськогосподарської продукції є забезпечення сільськогосподарським виробникам реалізації права вільно розпоряджатися виробленою продукцією шляхом організації умов для контрактної торгівлі чи реалізації її за іншими договорами через біржі, торговельні та контрактні доми, заготівельні й посередницькі структури.

У 1995 - 1996 pp. відбувається створення перших біржових структур в аграрній сфері, зокрема засновано - Українську аграрну біржу. Проте, враховуючи економічні умови України, створення бірж є доцільним лише у великих містах, а на решті території варто застосовувати альтернативні шляхи реалізації через торговельні доми, оптові ринки, ярмарки, тобто такі структури, що об'єднують виробників сільськогосподарської продукції з переробними підприємствами й іншими суб'єктами торгівлі, виконуючи функції третьої сторони, оскільки такі організації не володіють реальним товаром і не можуть від свого імені укладати угоди та здійснювати акти купівлі-продажу.

Відмова від державного замовлення на зерно спричинило проблеми створення умов для дії ринкових механізмів реалізації зернопродукції, сприяння сільськогосподарським товаровиробникам в ефективному збуті виробленої продукції та розвитку інфраструктури зернового ринку.