В «Руській правді» зафіксовані терміни, що виражали певні економічні та зовнішньоекономічні відносини того часу (наприклад, «істоє» — позичковий капітал, «раз» — процент, «товар» та інші). Головною формою покарання за різні порушення економічного характеру в Київській Русі виступали грошові штрафи. Згадування про це в «Руській правді» важливе для нас і тому, що тут наводяться види грошей та їх форми, які були значно поширені при здійсненні зовнішньоторгових операцій. Саме слово «деньги» (татарського походження, означає в перекладі «дзвінка монета») увійшло в російську мову не раніше XIII ст. У Київській Русі були в обігу куни або гривни кун. Гривна кун — це злиток срібла в 1/2 фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до XIV ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 резанам. Ногати, куни та резани — хутрові грошові одиниці. Одночасно з хутровими грошима в обігу знаходились і металеві гроші інших країн (диргеми, арабські монети VIII-X століття). Власні металеві (срібні) монети в Стародавній Русі почали карбувати при князюванні київського князя Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювались і хутром, і металевими грошима, а досить часто двома валютами.
В історичних джерелах не згадується про існування в Запорізькій Січі банківсько-кредитної системи, лихварства, що, як правило, супроводжують товарно-грошовий обмін. З одного боку, це можна пояснити демократизмом всього суспільно-політичного та громадського устрою Січі із суворим напіввоєнним способом життя запоріжців, з іншого — недостатнім розвитком сфери товарно-грошового обміну, переважно натуральним характером їхнього господарства, опосередкуванням вартісної і ^ деякої уречевленої частин вироблюваного і споживаного продукту Московською державою. Це знаходило свій вираз у більш-менш регулярній царській грошовій та хлібній платні запорізьким козакам (щорічно 6—7 тисяч крб. за 1 000 пудів борошна).
У міру зростання міжнародної торгівлі розвивалася обмінна справа. Обмінні контори, які виникали, являли собою установи, що спеціалізувалися на обміні грошей. Чеканка різноманітними феодалами власних монет та швидке їх псування потребували обміну різноманітних валют. Обмін національної валюти на іноземну та навпаки — основна функція таких контор. Обмінні контори були також попередниками банків. Вихідні позиції розвитку банківської справи були визначені в діяльності міняйл в середині століття в Італії. Слово «банк» походить від слова «banca», що означає стіл, на якому середньовічні міняйли розкладали монети в мішках і сосудах.
«Banherii» ~ так називалися уже в XII столітті лихварі у Генуї. Від слова «banca» походить також вираз «банкрот». Коли лихвар зловживав чиюсь довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, — banca rotto.
У середньовіччі центрами банківської справи були італійські та деякі німецькі держави. Італія виступала центром більшості торгових шляхів, які зв'язували Європу з країнами Сходу. До цієї країни надходили грошові податки на утримання церкви (папська десятина). На цьому благодатному ґрунті і з'являється особливий клас лихварів, які поступово розширювали коло своїх операцій від простого обміну грошей до обслуговування торгового та грошового обігу за допомогою безготівкових розрахунків. До цього часу відноситься поява та широке розповсюдження векселів, які є основним засобом здійснення безготівкових платежів.
Банки, які стали попередниками сучасних банківських підприємств, виникли в Італії наприкінці XVI століття, а на початку XVII століття вони були організовані у Німеччині та Нідерландах. Постійно зростаючий торговий обіг, бурхливий розвиток промисловості і т.д. сприяли росту кількості банків в Європі. До кінця XVII століття вони стають невід'ємною частиною національних економік всіх розвинутих країн, зосередивши у своїх руках практично весь грошовий оборот і активно впливаючи на нього.
Історія розвитку банків в Україні має свої особливості.
Так, перші кредитні установи в Україні з'явилися значно пізніше, ніж в Європі, приблизно в середині XVIII століття. Якщо в європейських країнах спочатку стали функціонувати приватні комерційні банки, а тільки потім з'являлись державні, то в Україні процес був оберненим. Організація перших комерційних банків в Україні відноситься до кінця XIX століття.
Таке становище було пов'язане, перш за все, із централізацією влади в Україні, яка відбивалася на всіх аспектах суспільного розвитку. В умовах довготривалого існування кріпосного права нові відносини не могли одержати відповідного розвитку, отже, не було і об'єктивної необхідності створення банківської системи недержавного типу.
Після відміни кріпосного права, внаслідок проведення цілого комплексу економічних реформ в останні десятиліття XIX століття, масштаби ринку товарів та послуг в Україні різко розширилися. Це позитивно відобразилося на розвитку банківської системи. Як відомо, попит породжує пропозицію, і останні роки XIX століття позначені бурхливим розвитком вітчизняної банківської системи.
Як правило, банки створювалися на акціонерній основі, залучаючи капітал із всіх прошарків суспільства. При цьому суттєва увага приділялася стійкості та ліквідності банків. З цією метою банками створювалися значні резервні фонди. Крім того, банки надавали суттєві пільги (як економічного, так і організаційного плану) тим клієнтам, які вносили великі суми грошей.
Серед банківських операцій цього часу особливо популярними були позички під заставу товарів. Причому надавали Їх не тільки комерційні банки, але і відділення Державного банку. Значну увагу банки приділяли обліку векселів функціонуючих підприємців, здійснюючи переоблік у випадку недостачі коштів у Державному банку. Операції з векселями приносили комерційним банкам чималий прибуток. Ріст популярності та курсів акцій банків на цей час був досить значним.
Декретом ВЦІК «Про націоналізацію банків» від 27 грудня 1917 року банківська система була, по суті, ліквідована. Так, відповідно до цього Декрету:
1. Банківська справа оголошувалася державною монополією.
2. Приватні акціонерні банки та банківські контори, які існували в той час, об'єднувалися із Державним банком.
3. Активи і пасиви підприємств, які ліквідовувалися, переймалися Державним банком.
4. Тимчасове управління справами приватних банків передавалося раді Державного банку.
Нова економічна політика дещо пожвавила національну банківську систему, проте комерційні принципи ЇЇ організації були поступово замінені адміністративними, заборонялись вексельні операції, були закриті товарні та фондові біржі. З кінця 20-х років і до 1987 року у країні існувала гіпертрофована банківська система, основним завданням якої був механічний перерозподіл загальнодержавного позикового фонду між різними ланками національної економічної системи на неекономічних принципах.
Банківська система в умовах державної монополії банківської справи являла собою систему державних установ. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР 1936 року І ст. 11 Конституції СРСР 1977 року, банки були виключно власністю держави і знаходилися у повній залежності від органів державної влади. Відсутність банківського законодавства призвела до того, що діяльність банківської системи регулювалась інструкціями і розпорядженнями державних органів та Державного банку, який, по суті, функціонував як «Міністерство банків». Держбанк керував банківською системою в основному адміністративними методами і формально ніс нарівні з Урядом СРСР, Урядами союзних республік, їх центральними та місцевими органами влади відповідальність по зобов'язаннях всіх підлеглих йому кредитних установ.
До 1987 року банківська система включала в себе три банки монополісти: Держбанк, Будбанк та Зовнішторгбанк. Держбанк, будучи емісійним інститутом, в той же час був центром короткострокового кредитування, здійснення касового і розрахункового обслуговування господарства. Поєднання емісійних функцій та функцій по розрахунково-кредитному обслуговуванню клієнтури, монопольне закріплення їх за одним банком перетворювало Держбанк в орган державного управління і контролю.
В умовах адміністративно-командної системи управління економікою кредитні відносини носили формальний характер. Держбанк володів практично необмеженою монополією на кредитні ресурси. На його рахунках автоматично акумулювались всі вільні грошові кошти, створюючи загальнодержавний кредитний фонд.
Розподілялися кошти цього фонду централізовано, відповідно до затверджених кредитних планів. Роль кредитних установ на місцях зводилася, по суті, до розподілу кредитів між конкретними позичальниками відповідно до інструкцій та на цілі, які передбачені планом. Банківські установи несли відповідальність, головним чином, перед вищими органами, а не клієнтами.
Децентралізація управління економікою і перші кроки до ринку потребували змін ролі банківської системи у механізмі управління економікою. Її реорганізація розпочалася в 1987 році. Перший етап банківської реформи ознаменувала Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів від 17 липня 1987 року «Про вдосконалення системи банків у країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки» № 821.