Була створена нова система банків, реорганізовані діючі та утворені спеціалізовані банки, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності, а також найважливіші завдання банків держави. До їх числа були віднесені:
— радикальні вдосконалення кредитного механізму;
— економічне стимулювання досягнення високих кінцевих результатів у діяльності всіх ланок народного господарства;
— забезпечення науково-технічного прогресу;
— впровадження у банківську роботу прогресивних форм кредитування та розрахунків, автоматизованих систем управління банківськими операціями;
— розвиток економічних форм контролю за господарське" фінансовою діяльністю підприємств та організацій.
У постанові спеціально підкреслювалось, що банки повинні всебічно сприяти розвитку ініціативи та господарської підприємливості підприємств та організацій, яким надаються кредити, не допускати дріб'язкового втручання до їх виробничої діяльності.
Але перебудова взагалі та банківська реформа, яка розпочалася, не дали очікуваних результатів. Банки не стали економічним фактором стимулювання науково-технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, розвитку сировиннозберігаючих технологій, зниження собівартості продукції та зацікавленості трудових колективів у підвищенні продуктивності праці, якості товарів, робіт та послуг. Вони не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об'єктивно підвели до розуміння необхідності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу. Найбільше значення для цього мали розвиток кооперативної, індивідуальної трудової діяльності, в цілому підприємництва, розпочатий відхід від принципів монополії держави на банківську діяльність і, як загальний результат, — поява поряд із державою великої кількості нових господарських суб'єктів.
У правовому відношенні особливе значення, як за силою впливу на суспільну думку, так і за наслідками у реальному процесі економічних реформ, мав прийнятий 26 травня 1988 року Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР». Кооперативний банк допускав та заохочував повсюдний розвиток кооперативної форми власності на засоби виробництва та іншу власність (п. 2 ст 1, п. 1 ст. 29), оголошував її недоторканою та охороняв нарівні із державною формою власності (п. 1 ст. 8). Вперше за історію держави після НЕПу на законодавчому рівні були розглянуті межі свободи особистості у сфері трудової діяльності.
Згідно з ст. 23 вищевказаного Закону «союзи (об'єднання) кооперативів мають право створювати госпрозрахункові галузеві або територіальні кооперативні банки». Відповідно до цього Закону, кооперативний банк — кредитна установа, яка на демократичних принципах забезпечує грошовими коштами розвиток кооперативів. Кооперативний банк проводить касово-розрахункове обслуговування, представляє інтереси кооперативів у господарських та фінансових органах. Банк мобілізує вільні грошові кошти кооперативів на договірних умовах. Він може також залучати кошти інших підприємств (організацій), громадян і вдаватися до позичок у спеціалізованих банків держави. Статут кооперативного банку відповідно до цього Закону реєструється у Державному банку.
Певна річ, можливість появи недержавних банків у державі виникла завдяки прийнятому Закону «Про кооперацію в СРСР». Проте цей Закон, як і багато інших законодавчих актів того часу, міг залишитися на папері. Але ряд його положень, особливо про створення кооперативних банків та кооперативів в цілому, був реалізован на практиці, поклавши початок становленню системи недержавних банків у державі та ліквідації монополії держави на банківську діяльність.
Розпочавшись одразу після прийняття вищевказаного Закону, масове створення кооперативних підприємств та організацій прискорило процес формування ринкових відносин, ще сильніше визначило невідповідність існуючої банківської системи ходу економічних перетворень у країні, особливо загостривши потребу у кредитах та посиливши вимоги до вдосконалення кредитного механізму всієї банківської системи.
У державних та кооперативних підприємствах та організаціях, у населення, яке займалося індивідуальною трудовою діяльністю, виник величезний дефіцит готівки, у той час як на рахунках у них були заощаджені значні грошові кошти, які, проте, було дуже важко перетворити у готівку. У зв'язку із цим виникає потреба полегшити підприємцям вирішення даної задачі, яка стала одним із факторів, що обумовили появу перших кооперативних та акціонерних комерційних банків.
Правовою основою виникнення акціонерних комерційних банків стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 року «Про затвердження Статуту Держбанку СРСР» № 1061, у якій вперше акціонерні комерційні банки були включені до переліку кредитно-банківських установ держави.
Створення кооперативних та акціонерних комерційних банків було обумовлено також природним бажанням багатьох громадян опанувати нову підприємницьку нішу в економіці країни — банківську діяльність. Крім кооперативів, банки почали створюватися й іншими господарськими суб'єктами, у тому числі і державними підприємствами. В практику стали швидко входити нові форми обслуговування банківських клієнтів. Виник комерційний кредит.
Остання за часом спроба докорінно покращити діяльність державних спеціалізованих банків у рамках існуючої банківської системи була зроблена на початку 1989 року. 31 березня 1989 року було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про переведення державних спеціалізованих банків СРСР на повний господарський розрахунок та самофінансування» № 280. Ставилося завдання створювати госпрозрахункові відносини банків з клієнтами та один із одним на принципах надійного та зацікавленого партнерства.
Постанова вимагала комерціалізації діяльності державних спеціалізованих банків, намагалася змінити їх роль в економіці, надати банкам ролі економічного фактора, який не лише контролює та наглядає за діяльністю клієнтів господарюючих суб'єктів, але і специфічними кредитно-розрахунковими методами активно допомагає вести Їм своє господарство.
У той же час дана постанова дозволяла вищим банківським установам, керівництвам державних спеціалізованих банків за символічну плату отримувати, точніше, забирати у своїх госпрозрахункових ланцюгів кредитні ресурси, мобілізовані ними на місцях. Це знекровлювало їх комерційну діяльність, робило неможливим виконання державними спеціалізованими банками поставлених перед ними завдань. Були також інші причини, які робили необхідним подальший розвиток банківських перетворень у країні.
У міру поглиблення банківської реформи, посилення ринкових відносин, зросту чисельності комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни, ставали все більш вірогідними:
— по-перше, недосконалість існуючої в країні державної системи спеціалізованих банків, а отже, необхідність якісного вдосконалення існуючої банківської системи;
— по-друге, необхідність створення спеціалізованого банківського законодавства.
Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банківської реформи в країні, який розпочався із прийняттям Верховною Радою СРСР у грудні 1990 року Закону «Про Державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні.
Після прийняття в 1990 році Декларації про державний суверенітет України постало питання про створення власної банківської системи. Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність» власністю України було оголошено: Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку «Укрпромбудбанк», український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР, з Їх мережею обчислювальних центрів, усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою, на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України з його територіальними управліннями.
Кардинальні зміни в банківській системі України та в її правових основах безпосередньо пов'язані із створенням та введенням у дію ряду нормативних актів, таких як: Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємства на Україні», «Про заставу», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також цілого ряду інших.
Нові нормативні акти, які регулюють організацію та функціонування банківської системи України, внесли кардинальні зміни не лише до її елементного складу, але і до самих принципів побудови та управління цією системою.
Ліквідація державної монополії на банківську діяльність, скасування, роздержавлення та акціонування державних спеціалізованих банків держави, вихід на арену комерційних банків, а також створення Національного банку України, поява спеціального банківського законодавства призвели до демонтажу жорстко централізованої з вертикальною побудовою системи управління банками і, як наслідок, — до створення дворівневої банківської системи з внутрішньо притаманною Їй можливістю самоврядування.
Проте головним результатом створення спеціального банківського законодавства стали корінні зміни ролі банків у господарстві країни. Банки отримали права, які дозволили їм нарешті приступити до виконання тих завдань, заради яких в 1987 році були реорганізовані діючі та створені нові державні спеціалізовані банки. Ці завдання полягали в покращанні та активізації всієї кредитної та розрахункової діяльності банків та підвищення їх надійності з тим, щоб банки стали зацікавленими партнерами кредитованих ними підприємств, установ та організацій. І хоча сформована банківська система надто погано справлялася із цими завданнями, проте введення в дію спеціального банківського законодавства, сприяло розвитку банківської системи нового типу, а також поглибленню економічної реформи та зміцненню ринкових відносин. Однак по мірі просування цього процесу все сильніше проявляються недоліки, які існують в банківській системі та банківському законодавстві, які є гальмом економічних реформ в Україні.