СДР виконує ряд функцій світових грошей з регулювання платіжних балансів, поповнення офіційних валютних резервів порівняно вартості національних валют, але не має власної вартості та реального забезпечення. МВФ надає СДР зацікавленим країнам — членам МВФ і країнам, які не є членами МВФ, інтернаціональним та територіальним валютним фондам і банкам.
Після того, як у січні 1970 року були випущені перші СДР, і з врахуванням другого випуску в 1979-1981 роках, в теперішній час їх нараховується 21,3 млрд. Розподіл СДР здійснюється автоматично пропорційно квоті країн у МВФ. Переваги СДР як сукупних зобов'язань країн-членів МВФ дозволяють поступово перетворити Їх в головні активні резервні засоби світової валютної системи. Підвищення ролі СДР виявляється в розширенні їх котувань і по відношенню до національних валют провідних країн світу.
Крім того, потрібно враховувати і вади, що виявилися у процесі застосування СДР. Попри заходи, вживані МВФ, СДР ще не посіла досить вагомого місця в структурі міжнародних валютних резервів. Як засвідчує статистика, обсяг операцій у СДР складає не більше 3% зовнішніх розрахунків країн-членів МВФ. СДР не стала надто привабливою і щодо прив'язки до неї валютних курсів окремих держав. На початок 1990-х років на базі СДР визначали свої курси лише 8 валют, тоді як до долара було прив'язано 36. У цьому випадку вплив паритету СДР на валютні курси країн-членів МВФ відбувається опосередковано через систему взаємозв'язку СДР — долар — національна валюта.
Недоліки СДР є одним із чинників широкого розвитку колективних валют, що функціонують на міжнародних територіальних засадах. Серед таких валют найвагоміше місце до 1999 року посідала європейська валютна одиниця (ЕКЮ), яка значною мірою компенсувала «вузькі місця» СДР.
Першочергові цілі та генезис європейської валютної одиниці були багато в чому відмінні від СДР — резервного активу глобального масштабу, і тільки у 80-ті роки з'явилися достатньо явні признаки того, що перша зможе перевершити другу. Спеціальні права запозичення були задумані та створені для вирішення кардинальних проблем світової валютної системи, тому над особливостями їх статусу ще задовго до встановлення наданих одиниць сперечалися кращі розуми економічної думки середини нашого сторіччя.
13 березня 1979 року учасники Європейської валютної системи вводять ЕКЮ (англ. Europen Currency Unit), яка являє собою територіальну міжнародну валютну одиницю. Створення ЕКЮ переслідувало мету сприяти інтеграції у валютній сфері, протистояти впливу долара США, а також забезпечити передумови формування єдиного валютного ринку Європейського союзу.
ЕКЮ мало певний валютний курс, який розраховувався на базі валютного «кошику» національних валют країн — учасниць
Європейської валютної системи.
Країнами — учасницями ЄВС є Бельгія, Люксембург, Данія, Німеччина, Італія, Франція, Великобританія, Голландія, Ірландія, Іспанія, Греція та Португалія. Частки вищеназваних країн у «кошику» періодично (один раз на п'ять років) переглядаються. Так, на червень 1994 року вони складали: німецька марка — 32%, французький франк — 20,4%, англійський фунт стерлінгів — 11,2%, нідерландський гульден — 10%, італійська ліра — 8,5%, бельгійський франк — 8,2%, іспанська песета — 4,5%, датська крона — 2,6%, ірландський фунт — 1,1%, португальський ескудо — 0,7%, грецька драхма — 0,5%, люксембурзький франк — 0,3%.
Половина випущених ЕКЮ була забезпечена відрахуваннями від золотих та доларових запасів, а інша — національними валютами країн. ЕКЮ виконувала розрахункові та кредитні функції, використовувалася як база вирівнювання паритетів валют країн-учасниць, регулювала відхилення ринкових валютних курсів.
7 лютого 1992 року 12 країнами в Нідерландах був підписаний Маастрихтський договір, котрий ратифікований і вступив у силу з 1 листопада 1993 року. В січні 1994 року був створений Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (ФРГ), головною метою якого є підготовка до організації Європейської системи центральних банків і до емісії нової міжнародної колективної валюти. У лютому 1995 року на засіданні Європейського союзу в Мадриді була прийнята програма впровадження нової міжнародної колективної валюти, яка дістала назву ЄВРО. Ця програма була розвинена і конкретизована на засіданні Європейського Союзу в Дубліні у грудні 1996 року. Нарешті, у травні 1998 року в Брюсселі були визначені одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі і готові з 1 січня 1999 року ввести ЄВРО. Це Австрія, Бельгія, Німеччина, Італія, Ірландія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. Для цих країн ЄВРО стає державною грошовою одиницею поряд з колишніми валютами. Великобританія, Данія, Швеція мають можливість приєднатись на пізнішому етапі. Греція поки не відповідає критеріям вступу у валютний союз.
З 1 січня 1999 року обмінні валютні курси вищеназваних країн стали фіксованими. Запрацювала міжнародна платіжна система TARGET, яка об'єднує національні системи обробки крупних платежів у реальному масштабі часу Real Tame gross Settlement Systems. ЄВРО стало номіналом облігацій нових урядових позик, одиницею котировок на грошових ринках і валютою, в якій будуть здійснюватись міжбанківські розрахунки. На цей час банки-учасники кореспондентських відношень повинні вибрати банк для клірингових розрахунків у ЄВРО і відкриття ЄВРО-рахунків. Фізичним особам дозволено зберігати ЄВРО на банківських рахунках і здійснювати платежі, однак ні банкомати, ні монети в ЄВРО ще не випущені в обіг. Їх випуск в обіг почнеться не пізніше 1 січня 2002 року.
В цей період в обігу буде паралельно знаходитися Національна валюта та євровалюта. Споживчі ціни будуть визначені у двох валютах, даний період буде тривати 6 місяців, по закінченні яких в обігу буде знаходитися тільки євровалюта.
Крім вищезазначених валют, у повоєнні роки розвивалися колективні валюти окремих територіальних об'єднань (союзів) країн, які стали на шлях незалежного розвитку (наприклад, східноафриканський шилінг, андське песо, арабський розрахунковий динар та інші).
Особливо треба виділити “резервну” (ключову) валюту (англ. reserve currency) — іноземна валюта, в якій Центральні банки інших держав накопичують та зберігають резерви для міжнародних розрахунків за зовнішньоторговими операціями та іноземними інвестиціями.
Спочатку в ролі резервної валюти виступав фунт стерлінгів, який відігравав панівну роль у міжнародних розрахунках. Рішеннями конференції в Бреттон-Вуді поряд з фунтом стерлінгів у якості міжнародної, платіжної і резервної валюти став використовуватися долар США, що зайняв незабаром домінуюче положення в міжнародних розрахунках. До резервної валюти відносяться також марка Німеччини, швейцарський франк, японська єна.
Резервна валюта означає конвертованість відповідної національної валюти, достатню стійкість ЇЇ курсу, сприятливий правовий режим використання цієї валюти в інших країнах та в міжнародному обміні. Країни, валюта яких використовується як резервна, мають певні вигоди при одержанні зовнішніх позичок, імпорті товарів, мають кращі умови для здійснення зовнішньоекономічної експансії. Однак використання національних
валют окремих країн у вигляді резервних, приходить у суперечність з інтернаціоналізацією господарського життя, закономірним посиленням економічної взаємозалежності. Це створює об'єктивні передумови для перетворення в резервну валюту міжнародних колективних валютних одиниць.
Найважливішу частину валютних резервів держави складають централізовані запаси золота та іноземної валюти, резервної позиції країни в Міжнародному валютному фонді. Валютні резерви — складова міжнародних ліквідних засобів, їх розподіл по групах країн характеризується нерівномірно: наприклад, США має валютні резерви на 61,8 мільярдів доларів. До кінця 80-х років валютні резерви країн — членів МВФ склали 0,8 трлн. доларів США, з яких більш як 3/4 припадало на золото та іноземну валюту.
Відповідно до ст. 106 Договору про Європейський союз для проведення загальної валютної політики створюється Європейська система центральних банків, яка складається з Європейського центрального банку й Національних центральних банків.
У зв'язку із створенням Європейського центрального банку згідно зі ст. ЗО його уставу спочатку в нього будуть переведені резерви країн-учасниць загальною вартістю не більше 50 млрд. ЄВРО у валютах країн, які не входять до Європейського союзу. Основну частину цих резервів будуть складати долар США і японська єна, а також золото.
Крім того, валюту можна класифікувати за сферою та режимом застосування, залежно від якого валюта поділяється на вільно конвертовану, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу; вільно конвертовану валюту, яка не використовується широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продається на головних валютних ринках світу, та неконвертовану. За цією підставою валюта в Україні поділяється згідно з Постановою Правління Національного банку України від 04.02.98 № 34 «Класифікатор іноземних
валют».
Вільно конвертована валюта, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу — (англ. Hard currency), — грошові одиниці, які вільно та необмежене обмінюються на інші іноземні валюти та міжнародні платіжні засоби, в будь-якій формі та всіх видах операцій.
У період дії золотого стандарту конвертованою автоматично ставала та валюта, яка могла вільно обмінюватися на золото. Після відміни золотого змісту всіх валют та їх золотих паритетів на початку 70-х років конвертованість розуміється як здатність вільно продаватися та купуватися, обмінюватися за діючим валютним курсом, використовуватися для утворення різноманітного роду фінансових активів.