Ємельянов В.П. Кваліфікація злочинів проти власності: Навч.посібник.- Х.,1996. 112 с.
Власністьскладаєекономічнуосновужиттясуспільства, виступаспоказникомйогодобробутуіособистогоблагополуччягромадян, томуохоронавласності, чіткеправоверегулюваннявідносинвласності, захистправвласниківвідбудь-якогонеправомірноговтручанняенайважливішимзавданнямдержави.
Останні роки відбулись докорінні зміни в житті суспільства, які супроводжувались розпадом Радянського Союзу і соціалістичної системи господарства, виходом України на світову арену як суверенної демократичної держави, що створює власну ринкову економіку, спроможну консолідуватися з загальноєвропейським і світовим ринком. Все це відповідно вимагає радикальних змін також і у правовому регулюванні відносин власності, які є осередком суспільних відносин у кожній цивілізованій країні. Після проголошення 16 липня 1990 року державного суверенітету України одним із перших законів суверенної держави став Закон "Про власність" від 7 лютого 1991 року, в якому закріплена рівність усіх форм власності і однаковий захист прав власників. незалежно від форм власності. Закон однаково захищає також права осіб (фізичних і юридичних), які, хоча і не є власниками, але володіють майном на праві повного господарчого відання, оперативного управління, довічного успадкування володіння або з інших підстав, передбачених законом чи договором.
Рівний захист усіх форм власності передбачає однакові підстави і межі відповідальності за порушения прав власників, в тому числі кримінальної відповідальності, а це, в свою чергу, вимагає від кримінально-лравової науки вироблення однакового підходу і єдиних понять щодо злочинних посягань проти власності, незалежно від її правових форм, і, зокрема, таких понять, як "об'єкт злочинів проти власності", "розкрадання", "корисливі злочини без ознак розкрадання", "некорисливі злочини проти власності".
Участь власників у цивільному обігу як рівноправних суб'єктів цивільних прав, а в сьогоднішній час дедалі частіше як рівноправних партнерів, надає особливого відтінку і таким основоположним поняттям кримінального права, як "злочин", "склад злочину", "кваліфікація злочинів проти власності". Тому детальний розгляд наведених кримінально-правових категорій має не тільки теоретичне, але й практичне значення у правозастосувальній практиці, яка спрямована на захист відносин власності, урегульованих правом.
<І>
І. ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ
Термін "кваліфікація" багатозначний і застосовується в різних галузях знання для визначення тих чи інших категорій дійсності. Поняття "кваліфікація" мас три значення. 1) ступінь придатності до будь-якого виду праці, рівень підготовленості; 2) професія, фах; 3) визначення якості будь-чого; оцінка будь-чого. У цьому останньому значенні термін "кваліфікація" використовується в юридичних науках, коли виникає потреба оцінити конкретне діяння людини.
Будь-яке соціальне значуще діяння (дія чи бездіяльність) дістає відповідну оцінку у певної групи людей, а також суспільства в цілому.
Соціальне корисна поведінка має позитивну оцінку, соціальне шкідлива тягне за собою негативну оцінку і відповідні санкції за порушення усталеного порядку життєдіяльності людей. Характер цих санкцій і міра відповідальності залежать від ступеня суспільної небезпеки негативно оцінюваного діяння і спрямованості акту поведінки протії тих чи інших заборон, що встановлені суспільством. Порушення заборони, яка зведена в правову норму, називається правопорушенням. Кожна галузь права має визначені заборони і заходи впливу за їхні порушення, тому вид правопорушення залежить від того, норми якої галузі права порушені конкретним діянням. У тих випадках, коли мас місце порушення кримінально-правової заборони. вчинене діяння називають злочином, тому кваліфікувати, тобто оцінити діяння як злочин, означає встановити факт порушення цим діянням кримінально-правової заборони.
В юридичній кваліфікації традиційно виділяють три е тип перший етап — це кваліфікация діяння як правомірного або неправомірного, тобто розмежування поведінки на соціальне корисну і правопорушення; другий етап — це визначення характеру правопорушення; третій етап — встановлення конкретної норми, під дію якої підпадає вчинене діяння.
Кримінально-правова кваліфікація — це різновид юридичної кваліфікації, яка грунтується на кримінальному законі. Оскільки кримінальний закон визначає, які суспільне небезпечні дії є злочинами і передбачає відповідні санкції за їх вчинення, кркмінально-лравова кваліфікація — це, інакше кажучи, кваліфікація злочинів.
У теорії права розрізняють два види кваліфікації злочинів: 1) офіційну (легальну), 2) неофіційну (доктринальну).
Офіційна (легальна) кваліфікація — це кримінально-правова кваліфікація, яка провадиться особами, спеціально уповноваженими від імені держави: працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, суддями. Офіційна кваліфікація провадиться на всіх стадіях руху кримінальної справи — від її порушення до розгляду в порядку нагляду.
Неофіційна (доктринальна) кваліфікація — це відповідна оцінка злочинного діяння, яку надають наукові працівники, автори журнальних статей, монографій, підручників, студенти, що вивчають конкретні кримінальні справи. Неофіційна кваліфікація відбиває тільки думку осіб, які її здійснюють, роз'яснює їхні відповідні позиції і має значення для вивчення права і формування правових поглядів у суспільстві.
Необхідно також зазначити, що доктринальна кваліфікація впливає на легальну, а це сприяє більш глибокому з'ясуванню права, формуванню професійної правосвідомості працівників правоохоронних органів, які надають офіційне тлумачення кримінального закону по конкретних справах.
Кримінально-правова кваліфікація являє собою динамічний процес, в розвитку котрого встановлюється відповідність між негативно оцінюваним діянням і кримінально-правовою забороною, передбаченою.у правовій нормі
Злочин і його правова характеристика в нормах кримінального законодавства є близькими, але зовсім не тотожними поняттями. Їхнє постійне співставлення і знаходження відповідності між ними складає сутність кваліфікації злочинів.
Злочин — це конкретний акт вольової поведінки людини, це явище об'єктивної дійсності, яке реально існує і завдає шкоди певним суспільним відносинам. Правова оцінка злочинних діянь надається в кримінальному законі шляхом вказівки на ознаки, сукупність яких характеризує діяння як злочинне. Сукупність сформульованих у законі ознак, що характеризують діяння як злочинне, називається складом злочину. Таким чином, злочин і склад злочину співвідносяться поміж собою як предмет, що визначається, і його юридичне визначення. В цьому розумінні злочин є фактичною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності і проведення оцінки (кваліфікації) її діяння, а склад злочину є правовою підставою кримінальної відповідальності, законодавчою моделлю і нормативною основою кваліфікації злочинів. Таким чином, при кваліфікації злочину проводиться співставлення обставин конкретного діяння із законодавчими ознаками складу злочину.
<І>
2. ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ — ФАКТИЧНА ПІДСТАВА ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І КВАЛІФІКАЦІЇ СКОЄНОГО
Кожне негативно оцінюване діяння людини стає предметом кримінально-правової кваліфікації лише внаслідок виявлення себе зовні і надбання соціальне значущих ознак. Думки, переконання, суб'єктивні якості людини, якої б негативної оцінки вони не діставали з точки зору громадської думки, не можуть бути розглянуті як злочинні діяння, доки не об'єктивуються, не знайдуть свого втілення в будь-якому конкретному акті поведінки.
Згідно зі ст. 7 КК України, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дім або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільнонебезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.
Із цього законодавчого визначення витікає, що злочин — це завжди дія чи бездіяльність людини, яка дістала об'єктивне відбиття в реальній дійсності. І як всіляке явище об'єктивної реальності він повинен мати певні зовнішні ознаки і внутрішні якості (елементи). Виходячи з цього, належить виділяти ознаки і елементи злочину.
Ознаки злочину характеризують його зовнішні сторони, що дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.
У науці звичайно виділяють чотири ознаки злочину:
1) суспільну небезпечність; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність діяння. Тим часом ставлення до важливості цих ознак для визначення поняття злочину в науці далеко не одноманітне. Деякі автори розглядають усі чотири ознаки як самостійни і такі, які в своїй сукупності дають повне визначення поняття злочину. Інші виділяють дві ознаки злочину (протиправність і суспільну небезпечність) і на цій підставі вважають винність і караність другорядними ознаками, тобто такими, що витікають із кримінальної протиправності. Треті розглядають винність як елемент протиправності, а караність — як наслідок вчиненого злочину, а не його ознаку. Згідно з четвертою точкою зору. існує лише дві ознаки злочину — суспільна небезпечність і протиправність, інші ознаки взагалі не згадуються.Суспільна небезпечність — характерна ознака не тільки злочинів, але й інших правопорушень, тому розрізнення тут провадиться за ступенем суспільної небезпеки. Лише тоді, коли ступінь суспільної небезпеки будь-яких діянь настільки великий, що боротися з ними можна лише за допомогою кримінально-правової заборони, вони розцінюються суспільством як злочинні діяння.