Смекни!
smekni.com

Фiлософiя (стр. 10 из 30)

терберiйський). В цей перiод схоластика часто має опо-

зицiйний характер, i не тiльки завдяки вченням окремих єре-

тикiв, а й у принципах окремих визнаних напрямкiв можна

знайти iдеї, що суперечать вченню поборникiв чистої вiри

(принципи схоластичного рацiоналiзму протистоять вченню Пет-

ра Дамiнiанi, Ланфранка, Бернара Клервоського та iн.).

Мiж ранньою та пiзньою схоластикою видiляють перiод

зрiлої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середнь-

овiчних унiверситетах, її центром визнається Паризький

унiверситет, де культивувався платонiзм, який поступово ви-

тиснявся аристотелiзмом (Альберт Великий, Фома Аквiнський).

Пiзня схоластика (XIII-XIY ст.) розвивалася пiд впливом

загострення iдейних суперечностей епохи розвинутого фео-

далiзму. Iоан Дунс Скот протиставив iнтелектуалiзму вчення

Фоми Аквiнського свiй волюнтаризм, вiдмову вiд закiнченої

теоретичної системи на користь iндивiдуалiзму. Розвивається

теза про наявнiсть двоїстої iстини, яка руйнує 'гармонiю'

вiри та розуму, затверджену в попереднiй перiод розвитку

схоластики приматом теологiї.

3.3.2 Iоан Скот Ерiугена.

Iоан Скот Ерiугена (810 - 877 р.р.), котрий переклав на

латину знаменитi 'Ареопагiтики' i коментарi до них

вiзантiйського мислителя Максима Сповiдника, репрезентує

освiтницьку тенденцiю в середньовiчнiй фiлософiї.

Ерiугена в своєму вiдомому трактатi 'Про роздiлення

природи' змальовує свiтовий космiчний процес, який почи-

нається (у неоплатонiстськiй манерi) з 'першої природи',

представленої абсолютною 'божественною єднiстю'. Остання по-

роджує еманацiю ('другу природу') - божественний Розум, Ло-

гос, 'син божий'. 'Роздiлення природи', яке починається на

цьому рiвнi, представлене тут безтiлесними родовими та видо-

вими iдеями. 'Третя природа' - свiт конкретних чуттєвих

предметiв. Одиничне, iндивiдуальне є 'нестiйким буттям',

котре неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову

- це 'четверта природа', що непомiтно знову перетворюється у

'першу'.

Центральним у космiчному процесi, по сутi, виявляється

людство, людина. Принаймнi саме її грiхопадiння призводить

до роздрiблення буття на одиничне, а необхiднiсть спокути

визначає повернення до божественної єдностi 'четвертої при-

роди'. Ерiугена вважає, що найважливiшим шляхом пiзнання

iстини є шлях пiзнання i любовi до людської природи.

3.3.3 Ансельм Кентерберiйський.

Ансельм Кентерберiйський (1033 - 1109 р.р.), котрий був

Кентерберiйським архiєпiскопом, сформулював знамените 'онто-

логiчне доведення буття Бога'.

Керуючись схоластичним принципом 'не для того мiркува-

ти, щоб вiрити, а вiрити, щоб зрозумiти', прагнув максималь-

но перетворити логiку на суто 'формальну' (байдужу до

змiсту), технiчну дисциплiну, яку ми знаємо сьогоднi як

'формальну логiку'. Виходячи з такого розумiння дiалектики i

взагалi фiлософiї, Ансельм дiйшов висновку, що Бог iснує,

оскiльки iснує поняття найвищої, максимально досконалої

iстоти. Дане доведення може набути рис переконливостi лише в

рамках такої традицiї мислення, яка започаткована саме Пла-

тоном i Августином - уявлення про об'єктивне iснування за-

гальних понять ('унiверсалiй', як їх iменували в середнi

вiки). Така позицiя отримала назву реалiзму (оскiльки виз-

нається реальним iснування 'унiверсалiй', чогось загально-

го). Реалiзм визнає, що Бог створив iдеальнi, загальнi,

унiверсальнi предмети, вiд яких утворилися одиничнi речi,

якi в порiвняннi з iдеальними, унiверсальними мають безлiч

вiдмiнностей, але сутнiсть яких полягає саме у схожостi з

унiверсальними формами, у наближеннi до найдовершеннiшого.

3.3.4 Росцелiн.

Канонiк Росцелiн (1050 - 1120 р.р.) на противагу ре-

алiзму висунув учення номiналiзму, що носило опозицiйний ха-

рактер. Це вчення твердить, що 'унiверсалiї' є лише iменами,

номiналiями, назвами. Насправдi ж реально iснують лише оди-

ничнi речi.

Полемiка мiж реалiстами та номiналiстами стала визна-

чальною для всiєї подальшої iсторiї середньовiчної фiлософiї.

Реалiзм настоював на iстотностi реальностi саме єдностi

'триєдиного Бога'. Номiналiзм справдi реальними вважав 'ли-

ки' ('iпостасi' Бога) трiйцi. Обидва напрямки спиралися на

рiзнi роздiли святого Писання - Старий i Новий Заповiт. Так,

в Старому Заповiтi творення Богом свiту вiдбувається через

безпосереднє утворення буття, вiд якого пiзнiше народжується

слово: 'I створив Бог свiтло, i сказав - це добре'. В Новому

Заповiтi - 'I сказав Бог - хай буде свiтло, i виникло

свiтло'.

Реалiсти, кажучи про єднiсть 'божественної трiйцi',

вiдстоювали, по сутi, традицiйну об'єктивно-iдеалiстичну те-

зу про незалежне вiд матерiально-чуттєвого свiту iснування

iдеальних, загальних понять - 'унiверсалiй', тим самим нада-

ючи останньому статус єдино справжньої реальностi. Щодо

послiдовникiв Росцелiна, то вони, твердячи саме про ре-

альнiсть iснування лише одиничного, iндивiдуальних окремих

речей, iпостасей трiйцi, пов'язували реальне iснування лише

з чуттєво-конкретним iснуванням iндивiдуальних об'єктiв.

3.3.5 П'єр Абеляр.

Полемiка мiж номiналiстами та реалiстами проходить че-

рез весь перiод зрiлого середньовiчного суспiльства, набува-

ючи то бiльш рiзких, то бiльш прихованих форм компромiсу,

як так званий 'концептуалiзм'. Позицiї останнього були впер-

ше сформульованi видатним мислителем середнiх вiкiв П'єром

Абеляром (1079 - 1142 р.р.).

Характерною рисою абелярiвського типу фiлософствування

було повернення до авторитету розуму як iнструмента та кри-

терiю в пошуках iстини. Провiдний у фiлософсько-теологiчних

пошуках принцип середньовiччя - пiдпорядкування розуму вiрi,

в дослiдженнях Абеляра починає трактуватись вiдмiнним вiд

попередникiв чином - як пiдпорядковане зрозумiлим освiченим

та простим людям формам, а не тiльки тезовим висловленням.

Абеляр наполягає на рацiонально-доказовому сприйняттi

iстини, оскiльки її необхiдно людинi не тiльки сприймати,

але й вмiти захищати. Послiдовно проводячи рацiоналiстичний

аналiз теологiчної лiтератури, Абеляр знаходить численнi су-

перечностi, а то й просто помилки не тiльки у авторитетних

церковних авторiв, але й в самому святому письмi. Цi моменти

були вiдображенi ним у книзi 'так i нi'. Така спроба

рацiоналiстичного захисту християнського вчення призводила

до критичного аналiзу останнього. Христос витлумачується ним

як втiлення божественного розуму, чому вiн дiйшов висновку,

що необхiдно ототожнити поняття 'християнин' i 'фiлософ',

зрiвнявши фiлософiю та теологiю. Самого засновника христи-

янства Абеляр потрактовує як фiлософа-рацiоналiста, котрий

вербує своїх прихильникiв невблаганною силою логiчних аргу-

ментiв. Така iнтерпретацiя нiяк не сполучувалась з тра-

дицiйним тлумаченням Христа i тому, природно, викликала зви-

нувачення у єресi.

Надаючи рацiоналiстичного тлумачення теологiї i тим са-

мим самоцiнностi людського розуму, Абеляр формулює iдею ав-

тономiї (по вiдношенню до 'божественної любовi' - i 'благо-

датi') моральних (добрих i злих) вчинкiв людини. Принципова

автономiя розуму i совiстi створювала теоретичнi засади

рацiоналiстичної альтернативи офiцiйнiй схоластичнiй орто-

доксiї.

3.3.6 Роджер Бекон.

Один з найвидатнiших мислителiв європейського середнь-

овiччя XIII ст. Роджер Бекон (1214 - 1292 р.р.) категорично

заперечував проти теорiї 'двоїстої iстини' i взагалi проти

розподiлу фiлософiї та теологiї. Вiн захищає iдею єдностi

фiлософiї та теологiї як таких, що не суперечать одна однiй,

оскiльки друга вчить, для чого всi предмети призначенi Бо-

гом, а перша - як i через що виконується це призначення.

Проте єднiсть фiлософiї з теологiєю мислиться Беконом не як

пiдпорядкування другiй першої, а як визнання рацiональної

необхiдностi фiлософiї, її, так би мовити, 'суверенностi',

самоцiнностi щодо теологiї. Ним наголошується рiзниця мiж

ними внаслiдок вiдмiнностi предметiв пiзнання.

Всi науки, вважає Бекон, повиннi служити теологiї. У

цьому полягає цiннiсть наук. Саме теологiя вiдповiдає на пи-

тання про 'божественний' порядок, про сутнiсть Бога, святої

трiйцi, слави i благодатi божої. Для висвiтлення ж усiх

iнших питань теологiя користується фiлософiєю (питання руху

небесних тiл, матерiї i сутностi, питання про види тварин i

рослин, час i вiчнiсть свiту, про перебування душi в тiлi

людини, питання про нескiнченнi види матерiальних утворень i

проблеми пiзнавальностi свiту). На всi цi питання теологiя

лише коротко формулює вiдповiдi, взятi з фiлософських обг-

рунтувань. Теологiя вказує на властивостi надприродних сут-

ностей, фiлософiя ж розкриває властивостi навколишнього

свiту.

Критикуючи тертулiанський принцип 'надрозумностi' дог-

матiв теологiї, Бекон вважає розвиток фiлософiї необхiдним

для торжества теологiї та позитивного пiзнання створеного

Богом свiту взагалi. За допомогою обгрунтованих розумом

знань християнство може навертати до Христа iновiрцiв, не

вдаючись до насильства та хрестових походiв.

Посилаючись на позицiї помiркованого номiналiзму, Бекон

вважає природу iндивiдуального бiльш фундаментальною. Саме

iндивiдуальне, неповторне визначається ним як суттєве. Бог,

мiркує Бекон, створював свiт не заради 'унiверсальностi' лю-

дини, а для окремої особистостi, Бог створював не людину

взагалi, а Адама.

Свою програму розвитку наукового пiзнання Бекон виклав

у своїх трьох головних працях: 'Великий твiр', 'Менший твiр'

i 'Третiй твiр', якi разом складають енциклопедiю тогочасно-

го знання про дiйснiсть.

3.3.7 Альберт Великий.

Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) був видатним