внутрiшнiй, на час незмiнних сутностей i на божествену
вiчнiсть. Однак, вже у XYII ст. робилися спроби на основi
iдеї неоплатонiзму наблизити це вчення до об'єднання часу
матерiальних речей з божественою вiчнiстю.
3.5.4 Теорiї пiзнання.
В академiчних курсах зростає тенденцiя визнання важли-
вої ролi чуттєвого досвiду в процесi пiзнання. Думка про те,
що 'будь-яке пiзнання залежить вiд чуттiв, що в iнтелектi
немає нiчого, чого б не було ранiше у вiдчуттях', проходить
через усi лекцiйнi курси.
Виходячи з теорiї образiв, започаткованої ще в античнiй
фiлософiї, розвинутої томiстами, академiки визнавали образи
своєрiдними матерiальними утвореннями, котрi вiдриваються
вiд предметiв та дiють на органи чуття, викликають мо-
дифiкацiю анiмальних духiв, що перебувають в них. Анiмальнi
духи рухаються порожнiми трубочками до мозку, де так званi
iмпресивнi образи перетворюються у експресивнi: обра-
зи=вiдбитки. Проте, у Кониського розвинулась критика цiєї
теорiї.
Загальновизнаним серед академiкiв було, що саме мозок є
органом усiх внутрiшнiх вiдчуттiв, у якому збираються i впо-
рядковуються iмпресивнi образи. Функцiя мозку - утворення
'загального вiдчуття', осмислення змiсту вiдчуттiв. 'Ми не
тiльки бачимо дерево, а й знаємо, що його бачимо, коли чуємо
звук, то знаємо, що чуємо. Самi органи зору чи слуху цих
функцiй не мають, отже - їх виконує мозок, як орган загаль-
ного вiдчуття', - писав Краковський. Дану властивiсть нази-
вали рефлексiєю, котру вважали властивою лише людинi, бо
тварина теж бачить дерево, але не знає, що вона його бачить
i не здатна розповiсти iншим.
Вчення про розум, на вiдмiну вiд вчення про вiдчуття,
спирається на концепцiю 'чистої дошки', згiдно якої весь
змiст пiзнавальних актiв формується в ходi впливу на особу
зовнiшнього свiту. Виступаючи проти платонiвської теорiї
пригадування, академiки використовували данi життєвої прак-
тики, фiзiологiчнi уявлення, психологiчнi факти. Тобто кри-
тика здiйснювалася шляхом спирання на фактуальнi данi, а це
свiдчить про виникнення наукової методологiї. Так, Кониський
писав: 'Якщо б знання набувалося пригадуванням, то й слiпий
був би здатен набувати знання про кольори, а глухий - про
звуки'.
Опираючись на релiгiйнi традицiї, вченi Академiї вважа-
ли можливим iснування розуму незалежно вiд вiчуттiв, мозку -
вiд тiла. Це спиралося на загальну концепцiю безсмертя
душi.
Рацiоналiстична методологiя спиралася на розробку вчен-
ня про активнiсть людини в дiяльностi. Визнавалося, що люди-
на здатна не тiльки пiзнавати свiт, а й сама може творити
речi. Можна продовжити своє життя, пiзнавши властивостi
цiлющих трав, вод, предметiв. Людина здатна будувати ме-
ханiзми, що можуть розмовляти, рухатися, працювати.
У теорiї душi остання розглядалася як упорядник
взаємозв'язку матерiї та форми, а Бог визнавався головним
суб'єктом такого впорядкування.
РОЗДIЛ 4. ФIЛОСОФIЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВIТНИЦТВА.
4.1 Формування фiлософiї Нового часу.
4.1.1 Френсiс Бекон.
Фiлософiя Френсiса Бекона (1561 - 1626) пiдкорена
свiдомiй спробi формування науки та наукового пiзнання.
Трактат у виглядi проекту (котрий не був завершений
повнiстю) 'Великого вiдродження наук', доповнений у 1620 р.
трактатом 'Новий Органон', є найбiльш популярним в фiлософiї
минулого та сьогодення.
Бекон послiдовно пiддає критицi фiлософiю як форму
споглядання i пропагує фiлософiю як науку про реальний свiт,
котра базується на дослiдному пiзнаннi. Такою позицiєю вiн,
власне, висловлює нову фундаментальну iдею, що лягає у фун-
дамент сучасного природознавства, об'єктивного пiзнання
дiйсностi. Його творчiсть у багатьох мiсцях пронизана комп-
ромiснiстю концепцiї 'двоїстої iстини', тобто iстини одкро-
вення, iстини про Бога (теологiчної iстини) та iстини
фiлософської, тобто iстини, вiдкритої в науковому пiзнаннi.
Мiсце науки Бекон вбачав у вирiшеннi суспiльних проблем
i суперечностей сучасного йому суспiльства. Визначаючи мiсце
науки, Бекон визначає цiлi наукового пiзнання: 'iстиннi цiлi
науки, щоб не займалися нею нi заради свого духу, нi заради
вчених дискусiй, нi заради приниження iнших, нi заради ко-
ристi та слави, нi заради влади, а заради того, щоб мати вiд
неї користь та успiх самого життя суспiльства'. Цьому спря-
муванню науки пiдкорює Бекон i науковi методи, завдання яких
вбачається ним у пiзнаннi об'єктивного, реально iснуючого
свiту. Незалежним вiд суб'єктивних спрямувань людини знаряд-
дям такого пiзнання вiн визнає експеримент та його наслiдки.
Iдеалом наукового знання визнається вiдсутнiсть розбiжностi
мiж думками та речами. Саме для подолання такої розбiжностi
Бекон формулює принципи наукового методу в 'Новому Орга-
нонi'.
Згiдно з теорiєю двоїстої iстини, Бекон здiйснює
розрiзнення чуттєвої та розумної душi людини. Розумна душа
входить в людину за божественним провидiнням, вона є предме-
том теологiї, а чуттєва душа має всi характеристики
тiлесностi, вона є предметом фiлософських дослiджень. Таким
подiлом вiн створює для науки концепцiю, котра дозволяє вив-
чати людину, її вчинки. Вихiдним моментом пiзнавальної
дiяльностi ним визнається чуттєвiсть. Тому Бекона часто на-
зивають засновником емпiризму - фiлософського напрямку, що
будує свою гносеологiю, аналiзуючи чуттєве пiзнання i
досвiд. Головна теза емпiризму полягає в такому трактуваннi:
'немає нiчого в розумi, що до цього не пройшло через чуття'.
Теоретичне обгрунтування емпiризму, дане Беконом, визнається
найдовершенiшим серед рiзних напрямкiв фiлософiї та серед
природознавцiв.
Емпiрiя - досвiд, спирання на експериментальне
дослiдження (а не на iзольоване чуттєве сприйняття) - є для
нього вихiдним пунктом нового наукового методу, який допов-
нюється систематичною логiчною роботою. Саму логiку вiн ро-
зумiє як знаряддя пiзнання - органон. Однак, запропонована
i детально опрацьована Беконом логiка кардинально
вiдрiзняється вiд аристотелiвської, що спиралася на теорiю
силлогiзму. Критика Беконом силлогiстики базується на вияв-
леннi того факту, що дедуктивна логiка не здатна вiдiйти вiд
знакiв, слiв до понять. Нiяка освiчена людина не може
сумнiватися у тому, що два термiни, якi спiвпадають у се-
редньому термiнi, спiвпадають взаємно. Однак,вважав при цьо-
му Бекон, силлогiзми будуються з суджень, суждення - iз слiв,
а слова є лише знаками понять. Для iстинного пiзнання важли-
во мати справу з самими поняттями та їх джерелом.
Створення нової науки та фiлософiї, вважав Бекон, мож-
ливе лише пiсля усвiдомлення причин, що ведуть до помилок.
Головну ваду вiн вбачає у застосуваннi традицiйних форм
мислення, якi базуються на логiчнiй науцi Аристотеля, роз-
повсюдженiй серед європейцiв християнством. Така логiка
створює своїх iдолiв (розповсюдженi помилки). Бекон вирiзняє
чотири види iдолiв: iдоли роду, iдоли печери, iдоли ринку,
iдоли театру. Iдолiв роду та печери вiн визнає вродженими,
такими, що випливають iз природних властивостей душi, тодi
як iдоли ринку та театру є набутими в iнтелектуальному роз-
витку людини. Iдоли роду криються в самих чуттях людини. Усi
чуттєвi сприйняття, думки вiдносяться до властивостей люди-
ни, а не до дiйсностi. Людина як криве люстерко, змiшує свою
природу та природу речей, не вирiзняючи їх чiтко. Подолання
недолiкiв людської природи полягає у послiдовному дотриманнi
правил нової iндуктивної логiки, котру запропонував Ф.Бекон.
Головне з цих правил полягає у постiйнiй емпiричнiй пе-
ревiрцi уявлень людини: вiдповiдають нашi уявлення дiйсностi
чи нi. Iдоли печери - це особистi вади конкретної людини,
причина котрих може бути рiзною: погане виховання, психiчна
неврiвноваженнiсть, власнi уподобання, власнi упередження
тощо. Якщо iдоли роду є обумовленими загальною для усiх лю-
дей природою - створювати судження по аналогiї iз власними
здiбностями, то iдоли печери обумовленi iндивiдуальною при-
родою особи, властивi лише вiдповiдним групам, iндивiдам.
Iдоли площi - перешкоди, що виникають внаслiдок спiлкування
мiж людьми за допомогою слiв. У багатьох випадках значення
слiв були встановленi, не виходячи iз сутностi речей, а на
основi випадкового враження вiд зустрiчi з предметом. Iдоли
театру - перешкоди, що народжуються серед вчених з причини
некритичного засвоєння помилкової думки. Iдоли театру не
властивi людинi вiд народження, вони виникають внаслiдок
пiдкорення розуму хибним уявленням.
Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми по-
будови думки) часто призводить до випадкiв, коли незначна
помилка в загальному судженнi, при створеннi визначення
властивостей одиничного, стає вирiшальною в уявленнi людини.
Тому мислення вiд загального до особливого та одиничного,
згiдно висновку Ф.Бекона, не можна визнати строгим у науко-
вому пiзнаннi. Знання рiзних перешкод, що виникають при
дослiдженнi природи, запобiгає виникненню деяких помилок.
Однак, це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що
спрямовує пiзнання. Вивчаючи iсторiю науки, Бекон дiйшов
висновку, що iснує два шляхи дослiдження: метод догматичний
(дедуктивний) та метод емпiричний (iндуктивний). Саме
емпiризм дозволяє звiльнити пiзнання вiд суб'єктивiзму дог-
матики, робить пiзнання позитивним, незалежним вiд уяви.
Вчений, який керується iндукцiєю, пiдкоряє свою суб'єктив-
нiсть властивостям дiйсностi, тому має знання, котрi не за-
лежать вiд особистих уподобань, авторитету та iнших iдолiв
пiзнання. Об'єктивне знання природи проголошується iдеалом
науки. Однак, i чистий емпiризм не дозволяє пiти далi фактiв,
явища до пiзнання сутi.Тому потрiбна iнтелектуальна перероб-