Головним внеском Маркса до розумiння людини є концепцiя
соцiального вiдчуження людської сутнiсної природи. Думка про
соцiальну природу людини в Маркса зустрiчається з самого по-
чатку його фiлософської творчостi, а в повнiй мiрi вона ви-
ражена в 'Тезах про Фейєрбаха', де Маркс говорить про
сутнiсть людини як 'ансамбль суспiльних вiдносин'. Положення
'Тез' були розвинутi Марксом в 'Нiмецькiй iдеологiї', де вiн
полемiзує з Фейєрбахом та Штiрнером. Долаючи позицiї
Фейєрбаха (згiдно якої людина виразила свої сутнiснi власти-
востi в iдеї Бога, надiляючи об'єктивований образ Бога пре-
дикатами любовi, мудростi, сили) i Штiрнера (згiдно якої мо-
ральне i релiгiйне вiдчуження мають однаково репресивну при-
роду, покликану придушувати окремi Я), Маркс частково вико-
ристовує їх iдеї, а також поняття вiдчуження. За Марксом, в
людинi всi її основнi характеристики не є чимось природним,
натуральним чи заданим iз-зовнi. В людинi все є 'олюдненим',
оскiльки людина, як iндивiд, iснує в зв'язках та вiдносинах
з iншими людьми. Iсторичнi традицiї, звичаї, культурнi схеми
та стереотипи, що успадкованi поведiнкою i мисленням, актив-
но впливають на будь-якого iндивiда. Глибиннi, 'родовi' ха-
рактеристики людини (а саме це i є її 'сутнiсть') являють
собою пiдсумок свiтової iсторiї, результат соцiальних дiй.
Тому Маркс вважає абстракцiями водночас поняття 'людини як
такої' та 'Я - iндивiду як такого'. Тодi добро i зло в
людськiй природi, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються
не самою цiєю природою, а соцiальними обставинами -'переду-
мовами', - що надiляють iндивiдiв тими чи iншими якостями.
Цi обставини є не однозначними, а iсторичними, тобто мiнли-
вими в соцiальному часi. Вони створюються самою людиною або
iндивiдами в плинi змiни соцiальних поколiнь. Данi обставини
є широко варiативними, оскiльки характеристики соцiального
буття (мова, статевовiковi ролi, сiмейнi стосунки, види
життєзабезпечення та трудової дiяльностi) досить рiзно-
манiтнi. Тому соцiальна детермiнацiя особистiсного Я людини
завжди наявна, але не стає настiльки ж абсолютною, як де-
термiнацiя природна. В сучасному йому суспiльствi Маркс ба-
чив вузький вихiд з сфери соцiального детермiнiзму до
соцiальної випадковостi, а тому iндивiд в цьому вiдношеннi
володiє свободою та вибором i може стати на позицiю 'добра'
чи 'зла', наблизитись до любовi чи вiдхилитись до егоїзму.
На думку Маркса, категорiї 'добра' чи 'зла' не можна
прикладати нi до людського роду, анi до окремого iндивiда,
але можна оцiнювати епохи, звичаї, соцiальнi параметри
'обставин' життя людей. Тому соцiальний 'дiагноз' стає в
Маркса основою морально-фiлософських оцiнок людського життя,
свiдомостi та практики. При цьому Маркс багаторазово
пiдкреслював, що оцiнювати епохи i людей потрiбно не за їх
'словами про самих себе', а за соцiальними обставинами i
справами, тому що мораль (навiть у фiлософському зображеннi)
лише манiфестує глибиннi тенденцiї та рухи в соцiальнiй ре-
альностi.
Наявну реальнiсть Маркс оцiнєю досить суворо, поскiльки
в нiй панує соцiальне вiдчуження, коли людська дiяльнiсть та
її продукти 'стають ворожнечими для людини i пригноблюють
її, замiсть того щоб людина панувала над ними'. В найбiльшiй
мiрi вiдчуження, за Марксом, тяжiє над людьми фiзичної прац
(пролетарями), однак те ж саме, в дещо iншому ступенi, можна
сказати про будь-яку людину. Оскiльки вiдчужений свiт люди-
ни, остiльки вiдчужена й сама людина в свому свiтi. Людина
повинна присвоїти собi весь соцiальний свiт, зробити його
своїм, тобто перетворитись у 'цiлiсного', 'унiверсального',
'тотального' iндивiда. Людина спроможна це зробити, тому що
є по своїй сутi соцiально-практичною iстотою.
Людина, створюючи предмети (опредмечування), вiдмiннi
вiд самої себе, реалiзує себе в природi, перетворює її в
олюднену природу. Але це досить складний процес, який протя-
гом бiльшої частини людської iсторiї виступає як спонукува-
ний потребами, що для кожного окремого iндивiда виступають у
виглядi тиску зовнiшнiх умов i обставин життя. Людина сама є
природною iстотою, а тому немає природи поза людиною, розри-
ву мiж людиною i 'зовнiшнiм середовищем'. Людина змушена
постiйно i безперервно створювати собi можливостi для
життєзабезпечення i тим самим опредмечувати саму себе, прак-
тично реалiзовувати свої потенцiї в предметному свiтi. Ство-
рюючи предмети, долаючи зовнiшнi обставини чи пристосовую-
чись до них, виробляючи, реалiзуючи в предметному середовищi
свою сутнiсть, людина водночас змiнює саму себе, а тому не-
має людської практики без самозмiни людини. Тим самим Маркс
оцiнив iсторичне значення працi як самопороджуючого початку
для людського роду.
Найфундаментальнiшим рiвнем соцiального життя Маркс
вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено - як
загальну субстанцiю людського роду, як практику. В iсторич-
них же формах промисловостi до сучасної йому включно (котрi
досить часто при розглядi поглядiв Маркса ототожнюють з по-
няттям виробництва взагалi) Маркс вбачає пануючою працю у її
вiдчуженнi; таким самим є його оцiночний пiдхiд до iсторич-
ного минулого промисловостi та бувших в минулому форм працi.
Отже, найважливiшими iдеями фiлософської антропологiї
Маркса є надiлення людини (чи iндивiдiв) рангом самостiйної
суверенностi, тобто статусом суб'єкта соцiальної iсторiї, i
розшифрування, розкриття цих положень в поняттi перетвоюючої
практики. При цьому очевидним є спрямування на 'зняття' най-
могутнiших обмежень людської активностi - Бога i природи. В
граничному вiдношеннi стосунки мiж людьми, мiж людиною i
природою, мiж людиною зовнiшньою i внутрiшньою, за Марксом,
повиннi стати 'чистими' i 'прозорими'. Тому наявне буття
становить лише початок дiйсної iсторiї, передiсторiю, яку
потрiбно подолати. Звiдси й стають зрозумiлими деякi
утопiчнi прогнози та проекти, заснованi на фiлософсько-ант-
ропологiчних поглядах Маркса i покликанi стати програмою для
перетворення суспiльства.
5.6.1.3 Фiлософiя iсторiї.
Фiлософсько-iсторичнi погляди Маркса, як i його антро-
пологiя, базуються на поняттях 'вiдчуження' i 'присвоєння'.
При цьому витлумачення 'сутностi людини' i 'сутностi
iсторiї' слугує для взаємного їх обгрунтування.
За Марксом, в основi родового життя людства лежить
практика - активнiсть переслiдуючої свої цiлi людини. Дiючи,
створюючи i руйнуючи, люди творять свiтову iсторiю. Жорсткi
з'єднання та обмеження в досягненнi цих цiлей створенi сами-
ми ж людьми - це набувшi самостiйностi, вiдчуженi та уречев-
ленi результати людської дiяльностi, що не мають трансцен-
дентного чи надприродного характеру. Цi 'застиглi форми'
людського вiдчуження є часовими, вiдносними, iсторичними.
В Маркса в рiзноманiтних формах повторюється єдина
фiлософсько-iсторична (iсторiософська) схематика, згiдно
якої вся iсторiя людського вiдчуження та його лiквiдацiя
вкладається в три щаблi.
Перший щабель - вiдношення 'особистої залежностi', за
яких соцiальне вiдчуження є величезним та всесильним.
Iндивiд тут або повнiстю залежний, або цiлковито обмежений
вузькими рамками пануючих над ним соцiальних спiльнот. Це -
раннi фази людської iсторiї, i вся iсторiя традицiйних
суспiльств до появи сучасного iндустрiального суспiльства
пiдпадає в Маркса пiд дану категорiю.
Другий щабель - вiдношення 'особистої незалежностi'. Це
сучасне Марксу iндустрiальне суспiльство з свiтовими ринка-
ми, найманою працею та правовим забезпеченням особистої сво-
боди iндивiда. Панування соцiального вiдчуження тут найбiльш
вiдчутно втiлене в грошах, якi, за Марксом, являють собою
рiч, або речову форму соцiального вiдчуження. Тому Маркс
вважає другий щабель поєднанням особистої незалежностi з ре-
човою залежнiстю.
На другому щаблi людство накопичує сили для переходу до
третього щабля, до стадiї 'присвоєння' людиною всiх накопи-
чених людством сил та потенцiй. Людина повинна перетворитись
з пiдлеглої вiдчуженим результатам своєї власної дiяльностi
на володаря, пануючого над цими результатами. Не людина по-
винна пiдпорядковуватись вiдчуженим сутностям (подiлу працi,
державним iнститутам, грошам, моралi, релiгiї, iдеологiї),
а, навпаки, все це повинно бути перетворене для слугування
людинi, iндивiдам, людям в їх особистiснiй унiкальностi.
Замiсть 'часткового', 'абстрактного' iндивiда, спотвореного
соцiальним вiдчуженням, котре є найбiльш дiйовим на
iндивiдуальному рiвнi у формi подiлу працi, повинна розвива-
тись людина-iндивiд 'унiверсальних потенцiй', що втiлює в
собi всi накопиченi культурнi потенцiї роду, його вмiння,
знання, таланти.
Основою Марксової фiлософсько-iсторичної концепцiї є
гегелiвський принцип 'заперечення заперечення'. Маркс вважав
людей, що практично дiють, певним 'самодвигуном' та рушiйною
силою iсторiї. Не визнаючи жодних 'зовнiшнiх сил', якi б бу-
ли рушiєм iсторiї, Маркс вважає суб'єктами iсторичного про-
цесу активних, творчих, дiяльних iндивiдiв. При цьому люди й
стають власне людьми, коли вони починають практично видiляти
себе з природи, тобто коли починають 'виробляти власнi умови
життя'.
В плинi iсторичного процесу Маркс видiляє ще один важ-
ливий чинник - власнiсть, i передусiм власнiсть на засоби
виробництва. Рух власностi, її змiни в процесi iсторичного
часу - це те, що розрiзнює попереднi i наступнi форми
суспiльства. Люди, вдосконалюючи свою практику, свою вироб-
ничу дiяльнiсть, змушенi вдосконалювати й свої вiдносини,
'форми спiлкування', змiнювати традицiйнi схеми подiлу працi