Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття
(про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є
процесом пригадування.
Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в
нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не
iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгоди-
ти в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до
неї. Вживаючи поняття 'матерiя', Платон утримує в свiдомостi
принцип, вiдкритий Гераклiтом: 'Iз нiчого може виникнути ли-
ше нiщо'. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер
того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно -
матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що
було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись
у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю
вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей
призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати
конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала 'чиста' iдея.
Взаємодiю iдеї i матерiї Платон фiксував математично.
Вiн дуже цiнував фiлософiю Пiфагора, вважаючи, що пiфаго-
рейцi першими усвiдомили роль iдей.
Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання,
мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри
прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального виз-
начення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Вiн шу-
кає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання тощо, розгля-
даючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона
починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення
послiдовної дедукцiї.
2.2.5 Арiстотель.
Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi
прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем
сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи -
'Метафiзика', 'Топiка', 'Етика Нiкомаха', трактат 'Про душу'
та iншi.
Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне
дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають
першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх
праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще.
Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом
вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його
вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма-
терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона приз-
водило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв
подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне,
незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч,
не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати
навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Як мо-
жуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї, якщо
вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?
Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдо-
мостi набула iстотного значення у виглядi афоризму:'Платон
менi друг, але iстина - дорожча'. Аналiзуючи проблеми пла-
тонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть
речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей.
Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену
ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як
iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати ок-
ремо вiд одиничного, iндивiдуального.
Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене
Арiстотелем шляхом розвитку поняття 'матерiя'. Вiн розумiє
матерiю як пасивний 'матерiал' буття i тому вона може тiльки
мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення
кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь ма-
терiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж
iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкрет-
них формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути
форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi
- матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформ-
лена. Тому форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона
незмiнна, вiчна, цiлком подiбна до платонiвських iдей, тiль-
ки не iснує вiдокремлено вiд матерiї (форма лише незалежна
вiд конкретної матерiї).
Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального
породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i
форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему
Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять 'можливiсть' i
'дiйснiсть'. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма -
дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається по-
няттям про небуття, як це було у Платона.
В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення
мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що прита-
манне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують
загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини
конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Вияв-
лення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що
iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi
iншi форми, називається Арiстотелем 'формою форм'. Ця форма
форм визначається як 'першодвигун', незалежне вiд матерiї
iснування форми, вона цiлком логiчно визначена 'божественною
формою'.
У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить
висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi
знання сутностi речей. Дослiджуючи властивостi людини, вiн
наголошує на унiверсальнiй властивостi будувати завдяки
мисленню будь-якi форми руху (тобто форми побудови iнших
форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про форми
мислення - формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони
i правила логiчного мислення. Йому належать класичнi форму-
лювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного
третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму.
Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи,
Арiстотель скрiзь шукає форму, яка призводить до появи тих
чи iнших речей. У випадку, коли йому вдається зафiксувати
наявнiсть такої форми, вiн формулює загальне визначення за-
кону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи
проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методо-
логiєю. Вiн вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе
лише пiсля пiзнання форм, що породжують цi проблеми. Посту-
пово ним визначаються поняття про процес побудови держави,
суспiльства, що в завершеному виглядi стає теорiєю свiтової
держави. Саме цю теорiю використовував його учень Олександр
Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Маке-
донiї завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Су-
часниками така несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтова-
ної теорiї з впливом реального малярiйного комара на долю
свiтової держави була сприйнята як доказ неспроможностi
рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному життi.
2.3. Посткласична антична фiлософiя.
2.3.1 Давньогрецький скептицизм.
У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить
глибокi змiни, пов'язанi з кризою демократичного суспiльст-
ва, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнсько-
му свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького
суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової
держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях при-
ватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється
загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до
пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних
завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання
науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi пробле-
ми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi по-
виннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до
'незворушного' життя, як проста вiдсутнiсть страждань).
З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як
фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть
достовiрного пiзнання об'єктивного свiту, був саме таким
вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях
давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста
Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста-
точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити
це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за
вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми
мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже,
для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж
критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору
iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най-
унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не-
досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з
чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу,
який перевiряє iншi органи чуття.
Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп-
тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн-
шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль-
ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому
висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком
слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на-
зивали їх 'тропами') обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти-
лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин-
цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.
Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi
рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри-
терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по-
ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на 'розумну
iмовiрнiсть'. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува-
ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли
вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де
живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi
користь. Скептицизм констатує пiдкорення, 'розчинення'