iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо-
рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто-
тою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є
внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено)
виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i
позицiя можливостi 'вiдгородитися' вiд свiту зовнiшньої не-
обхiдностi i 'втечi' вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт -
'атараксiя'.
Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не-
довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз-
нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп-
тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд-
нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе-
рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич-
ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв-
лення про вiдноснiсть людського пiзнання.
2.3.2 Епiкурейство.
Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу
в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де-
мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта
Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну
теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух
атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння
тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону
падiння з'являється ще один чинник - атом виявляє
властивiсть 'самочинного вiдхилення' вiд 'лiнiї не-
обхiдностi'.
Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе-
цифiчним вiдображенням факту з'явлення у людей нових якостей
- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто-
номiї особи. Людина - цей 'соцiальний атом' - набуває в собi
(а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда,
його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво-
го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута
на закони iснування об'єктiв (людина теж лише об'єкт), у
Епiкура - до суб'єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення
про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи-
лень, випадкiв, суб'єктивного волiння.
Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд
лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi муд-
ростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут
слiд звернути увагу, що мова йде саме про 'вiдхилення' вiд
страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва
за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдово-
ленiсть.
Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про
'перший двигун' Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не за-
лишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги
iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втруча-
ються у земнi справи.
Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур ро-
бить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є
смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi.
Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб'єктивних
властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення
про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та
чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i
мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визна-
ються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз ре-
чей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).
Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм
спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя пот-
ребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi при-
родних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не
шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi
взаємозв'язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюд-
жується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не
тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не без-
турботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець жит-
тя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.
Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мисли-
телiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.
2.3.3 Фiлософiя стоїцизму.
Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки
(Зенон з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.)
повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення
Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все похо-
дить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки,
i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком зале-
жить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, при-
родi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.
Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi,
воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб
найменше страждати.
'Пневма', 'дух', дихання, правогонь розливаються у свi-
тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних
тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це бу-
ло у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Пла-
тона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь
- це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiло-
софiв, розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло
живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, про-
низаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все
вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпа-
деться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Кос-
мосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї
функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких
складалась ця частинка, для побудови нової.
Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна
етика. В етицi стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насам-
перед у питаннях про розумiння мети життя, свободи волi. Для
стоїкiв доля, рок - незаперечна iстина, а свобода розгля-
дається як ухил вiд законiв Космосу, тому - неможлива. Дiї
людини рiзняться лише за тим, яким чином - добровiльно чи за
примусом - вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде
i того, хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує
того, хто без розсуду противиться. Мудрець (фiлософ) це той,
хто любить свiй рок, а тому справдi вiльний, бо дiє за не-
обхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне перед не-
обхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.
Саме стоїки запропонували термiн 'логiка', який
сьогоднi загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний
вираз чуттєвих данних про зовнiшнiй свiт, уявлення та за-
гальнi поняття. Логiка стоїкiв була спрямована на аналiз
вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.
Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був
одним iз найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки антич-
ностi у перiод заснування та розпаду свiтової держави
Олександра Македонського.
2.4. Посткласична антична фiлософiя у стародавньому Римi.
2.4.1 Римський епiкуреїзм.
Грецiя, її культура та фiлософiя, мала величезний вплив
на становлення римської державностi, культури, фiлософiї.
Початковi етапи розвитку римської фiлософiї були пов'язанi з
перекладами з грецької. Неможливiсть однозначного перекладу
призвела до посилення образностi мови, втрати строгої
логiчностi. Недаремно фiлософськi погляди Лукрецiя Кара вик-
ладено в поетичнiй формi, а римськi неоплатонiки вважали не-
можливим побудувати фiлософську систему, яка спирається
тiльки на строгi, визначенi поняття. Еклектизм у стародавнь-
ому Римi стає не тiльки характерною рисою бiльшостi вчень,
але й претендує на роль самостiйного фiлософського вчення.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiку-
рейство. Це вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть,
iз якою вчення Епiкура прижилося в Iталiї, пояснюється тим,
що для розбагатiлих римських аристократiв - елiти суспiльст-
ва - новiтня фiлософiя асоцiювалася з гедонiзмом (вченням,
згiдно якого найвищим благом i метою життя є насолода). Те,
проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження його
вчення.
Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та
Фiлодема поблизу Неаполя. Якщо Сiрон залишається у вiдносно-
му затiнку (кiлькiсть згадувань про нього незначна), то
Фiлодем - дуже вiдома персоналiя в фiлософiї. Цiлий ряд його
праць було вiдкрито при розкопках Геркуланської бiблiотеки,
засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у 79 р. н.е.
Фiлодем прибув до Iталiї приблизно у 80 р. до н.е. Тут
вiн познайомився з вiдомим тодi меценатом Пiзоном. В маєтку
Пiзона i була заснована епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiло-
дема та грошi Пiзона дали вiдчутнi результати. Скоро маєток
перетворився у культурний центр, рiвного якому не було в тi
часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм ши-
рокої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоре-
тичними фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з
питань логiки, в яких аналiзується iндукцiя як метод, з'ясо-
вується роль аналогiї в пiзнаннi, а також проводитьсся кри-
тика стоїкiв з рiзних питань.
Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит
Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його
поема 'Про природу речей', у якiй вiн детально розробляє
атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi
схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур, вважає, що
людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед загроб-
ною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у
безсмерття душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому
фiлософiя повинна звiльнити людину духовно, через
просвiтництво. Iз другим страхом складнiше. Лукрецiй не за-
перечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть
втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд
атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала