та в Iталiї (XIY-XYI ст.ст.).
3.2. Патристика.
3.2.1 Загальна характеристика патристики.
Фiлософiя середньовiччя не тiльки започатковується в
античному свiтi, але й має в його межах свою класику - пат-
ристику. Патристика - загальна назва напрямку, заснованого
так званими отцями церкви. В теологiї патристика є частиною
догматики чи патрологiї, з якою вона здебiльшого ототож-
нюється. В iсторiї фiлософiї це поняття використовується для
позначення християнських теологiчних та фiлософських вчень
I-YIII ст.ст., коли її представники - Тертулiан, Климент
Олександрiйський, Орiген, Августин захищали християнську
доктрину вiд фiлософiї язичникiв, iудейського свiтогляду,
державної влади, котра спиралася на мiфологiчнi уявлення про
дiйснiсть. Починаючи з III ст., патристика, навпаки, починає
пристосовуватись до теоретичної форми свiтогляду -
фiлософiї, використовує неоплатонiзм для обгрунтування
християнського вiровчення.
Спочатку патристика вiдстоювала догмати християнської
релiгiї в боротьбi проти мiфологiї, утверджувала
несумiснiсть релiгiйної вiри з язичництвом (насамперед - з
фiлософiєю гностицизму). Починаючи з III ст., патристика на-
магається пристосувати фiлософiю неоплатонiзму для обгрунту-
вання принципiв пiзнання бога. Головними iдеями патристичної
теологiї є монотеїзм, супранатуралiзм та креацiонiзм: супра-
натуралiзм та креацiонiзм - визнання надприродностi та
трансцендентальностi Бога, його абсолютної влади над свiтом,
котрий вiн створив з нiчого, його абсолютної благостi та
справедливостi. Людина патристикою тлумачиться як споганена
'першородним грiхом' божа iстота, а її тiло - як вiчне дже-
рело грiха. Головним для патристики є пiзнання шляху до Бога.
3.2.2 Псевдо-Дiонiсiй.
В перiод становлення феодального суспiльства у
Вiзантiйськiй iмперiї (точнiше - в Сiрiї) у другiй половинi
Y ст. були написанi грецькою мовою чотири твори, якi
вiдiграли визначну роль у наступному розвитку фiлософської
думки середньовiччя на Сходi та Заходi. Це були твори про
проблему пiзнання Бога: 'Про божественнi iмена', 'Про
таємниче богослов'я' (часто зустрiчається пiд назвою 'Про
мiфiчну теологiю'), 'Про небесну iєрархiю', 'Про церковну
iєрархiю', якi пiдписанi iм'ям Дiонiсiя Ареопагiта. Проте
загальновизнано, що вiн не мiг бути автором цих творiв через
те, що жив на декiлька столiть ранiше подiй, описаних у цих
трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Дiонiсiй (а
самi твори - 'Ареопагiтиками').
Ареопагiтики являють собою синтез християнських iдей з
неоплатонiстськими, в якому найчастiше переважали саме неоп-
латонiстськi елементи. Теологiчнi уявлення концентруються в
'Ареопагiтиках' насамперед навколо шляхiв богопiзнання.
Першим iз них є шлях позитивної теологiї. Основа пози-
тивної теологiї - аналогiя мiж реальним свiтом предметiв,
особливо людських iстот, i Богом як верховним та єдиним
творцем. Але Бог - це абсолют, йому притаманнi всi iмена, що
вживаються у Писаннi. Звiдси назва першого твору Ареопагiтик
- 'Про божественнi iмена', де обгрунтовується всеiменнiсть
Бога. Шлях позитивної теологiї, на думку автора твору, вияв-
ляється далеко неадекватним для пiзнання Бога. По-перше, то-
му, що далеко не всi iмена, не всi атрибути, притаманнi лю-
динi, можуть бути вiднесеними i до Бога. По-друге, навiть ту
безлiч атрибутiв, якi можна приписати божественнiй iстотi,
неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутiв можна ро-
зумiти в рiзноманiтних контекстах, але саме адекватний Бо-
говi контекст його розумiння не може бути даний людинi, адже
Бог - надприродна iстота.
Iнший шлях - негативна теологiя, яка становить найбiльш
адекватний спосiб людського осмислення божественної iстоти.
Саме з негативною теологiєю пов'язанi мiстичнi вчення Псев-
до-Дiонiсiя про Бога, сформульованi в трактатi 'Про таємниче
богослов'я'. Суть негативної, заперечуючої теологiї полягає
в послiдовному запереченнi вiдносно Бога будь-яких власти-
востей, будь-яких атрибутiв, що спостерiгаються та мисляться
в навколишньому свiтi, через те, що Бог навiть приблизно не
може бути схожий з ними. Завдяки цьому 'всеiменний' Бог як
предмет пiзнання в позитивнiй теологiї стає 'безiменним' Бо-
гом як об'єктом пiзнання в негативнiй теологiї.
Псевдо-Дiонiсiй переймає неоплатонiстськi iдеї, наприк-
лад, iдею Бога як початку, середини й кiнця iснуючого. Свiт
був створений Богом, його нескiнченною добротою й любов'ю,
вiн же i намагається i повернутись до Бога - нескiнченного
добра, любовi, щастя. Таким чином, трансцендентальний Бог
може бути уявлений водночас i як iманентний усiм видам iсну-
вання, що беруть участь у його вдосконаленнi. Насамперед ць-
ого досягають iстоти, якi утворюють 'небесну iєрархiю' (ан-
гели, духи), а потiм люди, якi за допомогою церкви спiлку-
ються з Богом.
У цiй концепцiї провiдну роль вiдiграє саме концепцiя
про iєрархiчне впорядкування свiту, котра обгрунтовувала
роль церкви. Фiлософiя iєрархiї обгрунтовувала як структуру
християнської церкви, так i структуру феодального суспiльст-
ва. Подiл мiж духовною та свiтською владою знайшов своє пер-
ше теоретичне висвiтлення. Звiдси виникла величезна попу-
лярнiсть 'Ареопагiтик' у наступнi вiки та титул їх автора -
'Iєрархiчний доктор'.
3.2.3 Августин та його послiдовники.
Августин Блаженний Аврелiй (13.ХI.354 - 28.YIII.430),
єпiскоп Гiпона, створив онтологiчне вчення про Бога як
абстрактне буття, наслiдував неоплатонiстську онтологiю, ви-
ходив не з об'єкта, а вiд суб'єкта, вiд самодостатньостi
людського мислення. Буття Бога, згiдно з вченням Августина,
можна вивести безпосередньо iз самопiзнання людини, а буття
речей - нi. Психологiзм найбiльше проявився у його вченнi
про час як сутнiсть, що не може iснувати без душi, яка
пам'ятає, чекає, споглядає дiйснiсть. Новим фiлософським
досягненням Августина стало висвiтлення проблеми реальної
динамiки конкретного людського життя у протилежнiсть конк-
ретнiй iсторiї суспiльства. У трактатi 'Сповiдь' розглядаючи
людину вiд появи немовляти до особи, що самоусвiдомлює себе
християнином, Августин створив першу фiлософську теорiю, де
дослiджується психологiчна сторона життя.
Дослiджуючи iсторiю як цiлеспрямований процес, у трак-
татi 'Про град Божий', що був написаний пiд впливом вражень
вiд покорення Рима ордами Аларiха у 410 р., Августин визнає
iснування двох видiв людської спiльноти: 'град земний', тоб-
то державнiсть, яка заснована на 'самозакоханостi, доведенiй
до презирства Бога', i 'град божий' - духовна спiльнiсть,
основана на 'любовi до Бога, доведенiй до презирства до са-
мого себе'.
Послiдовники Августина були скорiше iсториками, анiж
систематизаторами. Вони розв'язували в бiльшостi практичнi
питання етичного характеру. Виходячи з настанов арiстоте-
левської логiки та фiлософiї, вони мiркували про дiйснiсть,
а фiлософiю пiдпорядковували теологiї.
Видатним дiячем та вiдомим фiлософом пiзньої античностi
був Анiцiй Манлiй Северин Боецiй (480-524 р.р.), який
здiйснив велику кiлькiсть перекладiв iз старогрецької мови
на латину, що перетворилась у головну мову культури та
освiченостi. Найбiльш цiнною визнається його перекладацька
та коментаторська дiяльнiсть в галузi логiки та гносеологiї.
Боецiй переклав та прокоментував усi основнi твори з логiки
Арiстотеля.
Головними теологiчними трактатами Боецiя вважаються
'Про святу трiйцю', 'Про втiшення фiлософiєю', де дається не
арiстотелевська, а платонiвська концепцiя вiдношення загаль-
ного до одиничного. Згiдно неї, людський розум не потребує
чуттєвого пiзнання як початкового етапу, а може осягнути
сутнiсть простим напруженням своїх вищих пiзнавальних
здiбностей. Загальне, з цiєї точки зору, iснує само по собi,
самостiйно i людський розум має здатнiсть його безпосереднь-
ого осягнення.
Розвиваючи iдею Августина про вирiзнення iндивiдуально-
го буття людини та суспiльного буття в iсторiї, Боецiй роз-
повсюджує її на поняття буття взагалi, що дозволило йому
поставити проблему, яка стала провiдною для наступної се-
редньовiчної фiлософiї. Це онтологiчна проблема розрiзнення
у кожнiй речi її iндивiдуального iснування у всiй його конк-
ретностi та її загальної сутностi, буття взагалi як
вiдповiдної речi (дерево, плоди, земля i т.д., як щось за-
гальне у протилежнiсть конкретному яблуку, яблуньцi, дiлянцi
землi конкретного господаря). Саме видiлення сутностi як за-
гального начала для пiзнання та тлумачення буття взагалi ви-
являється бiльш важливим для пiзнання, анiж конкретне iсну-
вання будь-якої iндивiдуальної речi. Але тiльки по вiдношен-
ню до них i може бути зроблене розрiзнення цих двох рiзно-
видiв буття - безпосереднього та загального, глибинного.
3.2.4 Тетулiан.
Тертулiан (прибл.160 - 221) є найбiльш яскравим вираз-
ником впевненостi про несумiснiсть фiлософiї та християнсь-
кого вiровчення, тiєї основоположної лiнiї, що була сфор-
мульована у 'Посланнях апостола Павла' i пiдкреслювала, що
християнське одкровення 'усуває мудрiсть свiту всього'.
Квiнт Тертулiан був вихований у традицiях римської юри-
дичної культури, прохолодно i навiть вороже вiдносився до
абстрактних систем грецької фiлософiї. 'Жалюгiдний Арiсто-
тель' встановив для єретикiв дiалектику - 'мистецтво будува-
ти i руйнувати, мистецтво саме по собi безплiдне, але таке,
що породжує численнi суперечки, а тим самим i єресi'.
Доводячи тезу про несумiснiсть фiлософiї та християнсь-
кого вiровчення, Тертулiан став раннiм виразником його прак-
тичного розумiння. Воно виходить з того, що соцiальна
функцiя фiлософiї вiдмiнна вiд релiгiї. Соцiальна функцiя є