Смекни!
smekni.com

Фiлософiя (стр. 24 из 30)

межу кiнцевої подiльностi. Можна довести, що подiї вiдбува-

ються внаслiдок дiї необхiдних умов. А можна довести, що

подiї вiдбуваються абсолютно випадково, необумовлено. Кожна

iз схем доведення буде логiчно iстинною.

Такi суперечнiсть, як виявив Кант, виникають у розумi з

необхiднiстю. А це свiдчить, що розум сам по собi має супе-

речливий характер. Цi положення визнаються Кантом неiстинни-

ми, бо свiт як цiлiснiсть є принципово не даною нам 'рiччю у

собi'.

Кант пропонує роздiлити логiку на два типи - загальну

логiку i трансцендентальну логiку. Загальна логiка дослiджує

форми поняття, судження, умовиводу, повнiстю абстрагуючись

вiд питання про змiст, котрий мислиться за допомогою тiєї чи

iншої форми думки. Трансцендентальна логiка - звертає увагу

на те, що надає знанню апрiорного характеру, створює мож-

ливiсть виникнення загальних i необхiдних iстин.

Таким чином, фактично вчення Канта про пiзнання є роз-

горнутою трансцендентальною логiкою.

5.1.6 Етика.

В етичному вченнi Кант дотримується принципiв, котрi

вiн розвинув у своїй теорiї пiзнання. Так, що стосується

проблеми необхiдного та свободного в дiяльностi людей, то

вiн вважав, що дана суперечнiсть - уявне: людина дiє не-

обхiдно в одному вiдношеннi, вiльно - в iншому. Людина дiє з

необхiднiстю, оскiльки вона з своїми думками, чуттями

розмiщується серед iнших явищ природи, i в цьому вiдношеннi

пiдкорюється необхiдностi свiту явищ. Разом iз цим, людина є

моральною iстотою. Як моральна iстота, вона належить до

свiту духовного. I в цiй якостi людина - вiльна. Моральний

закон, котрий дається лише розумовi, це 'категоричний iмпе-

ратив', закон, який потребує, щоб кожний iндивiд дiяв так,

щоб правило його iндивiдуального життя, поведiнки ставало

правилом поведiнки кожного.

У разi, коли дiї спiвпадають з моральним законом,

здiйснюються людиною на пiдставi власної схильностi, їх не

можна назвати моральними. Дiя людини буде моральною тiльки в

тому випадку, коли iндивiд здiйснює її з поваги до морально-

го закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на

емпiричне щастя. Суперечнiсть мiж моральною поведiнкою люди-

ни i результатом цiєї поведiнки в емпiричному життi не

знiмається нашою моральною свiдомiстю. Не знаходячи справед-

ливого стану речей у свiтi явищ, моральна свiдомiсть дiє у

свiтi уявному. Iснування таких понять, як 'свобода',

'безсмерття', 'Бог', пояснюється вiрою в уявний свiт, даний

тiльки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний

свiт). Трансцендентнiсть уявного свiту буде iснувати завжди,

бо людина не здатна своїм розумом вийти за межi анти-

номiчностi загальних i необхiдних понять.

5.2 Фiлософiя I.Г.Фiхте.

5.2.1 Iоганн Готлiб Фiхте.

Iоганн Готлiб Фiхте народився у 1762 р. З 1794 р. пра-

цював професором Йєнського унiверситету. В 1799 р. був зви-

нувачений в атеїзмi та звiльнений з унiверситету, пiсля чого

переїхав до Берлiну i займався читанням публiчних лекцiй.

Добровольцем прийняв участь у антинаполеонiвськiй вiйнi i в

1814 р. помер вiд хвороби.

5.2.2 Науковчення.

У своїх перших трактатах Фiхте першочергову увагу

придiляє фiлософсько-моральним проблемам. Так, у працях:

'Досвiд критики усякого одкровення', 'Нотатки про пра-

вильнiсть висновкiв громадськостi по вiдношенню до французь-

кої революцiї', Фiхте зводить поняття 'практичної фiлософiї'

до дiяльностi лише моральної свiдомостi. Вiн виводить мо-

ральнi принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї

практичної фiлософiї вiн вбачає в тому, що принципи моралi

повиннi опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок

iз строгою науковою системою.

Головний твiр Фiхте - 'Науковчення' (1794) - є тракта-

том про науку. Науковi положення, згiдно з його точкою зору,

повиннi спиратись на основоположення, якi є достовiрними

самi собою. Таким достовiрним фактом є визнання суб'єктом

свого iснування - 'Я'. 'Я' охоплює собою все, що може бути

мислимим. Дiяльнiсть суб'єкта, який визнає своє iснування,

розглядається як дiяльнiсть 'Я', котра вiдбувається у формi

переходiв вiд ствердження певної тези до протилежної, а вiд

останньої - до третьої, яка має бути єднiстю першої i дру-

гої. Крiм тези про iснування 'Я', ми можемо видiлити проти-

лежну тезу - 'не-Я'.

Оскiльки визнання суб'єктом факту свого iснування -

єдина достовiрнiсть, з якої може починатися мислення вза-

галi, 'Я' не є iндивiдуальним Я, або субстанцiєю. 'Я' - це

абсолютна умова для послiдовного, наукового мислення. Воно є

основою морального мислення, котра дiє як абсолютна надсвi-

домiсть. Iндивiдуальне 'Я' є вiдображенням абсолютного 'Я',

абсолютної моральностi. Саме iндивiдуальному, емпiричному

'Я' протистоїть емпiрична природа 'не-Я'.

Теоретична фiлософiя, усвiдомивши мiсце 'Я' i 'не-Я',

протиставляє їх одне одному в межах абсолютного 'Я', неначе

результат обмеження, роздiлу абсолютного. Керуючись таким

методом протиставлення i синтезу, Фiхте розглядає систему

теоретичних i практичних категорiй буття i мислення. Такий

метод називають 'антитетичним': антитези не виводять з пер-

шої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд

iз тезою.

Мета дiяльностi людини полягає у виконаннi закону мо-

ралi, обов'язку, якому протистоять природнi властивостi лю-

дини. Цi властивостi походять з фiзичної природи людини, по-

в'язаної з усiм матерiальним свiтом, з 'не-Я', яке протисто-

їть 'Я' i спонукає його до дiяльностi. Умовою виконання мо-

рального закону може бути лише перемога над чуттєвими

схильностями. При цьому Фiхте роз'яснює, що його 'не-Я' не

можна розумiти як кантiвську 'рiч у собi'. 'Рiч у собi' ле-

жить за межами свiдомостi, а у Фiхте 'не-Я' не здатне iсну-

вати як незалежна вiд свiдомостi реальнiсть. Воно виникає як

продукт дiяльностi свiдомостi. Ця дiяльнiсть така, що коли

вона здiйснюється, то в нас немає її усвiдомлення. Тому по-

всякденне мислення взагалi її не фiксує, а сприймає її про-

дукти, як такi що нiби то iснують самi по собi,незалежно вiд

свiдомостi та дiють на свiдомiсть.

Фiлософське мислення, дослiджуючи достовiрнi самi по

собi основоположення, долає цю iлюзiю повсякденного мислен-

ня. Насправдi ця даннiсть є лише необхiдним уявленням, яке

виникає з продуктивної дiяльностi 'Я'. Щоб дiйти усвiдомлен-

ня дiяльностi 'Я', слiд мати здатнiсть розуму до цього. Таку

властивiсть, для котрої не iснує звичного протиставлення мiж

дiянням та його результатом, мiж суб'єктом i об'єктом, Фiхте

називає 'iнтелектуальною iнтуїцiєю'. Таким чином, не теоре-

тичнi положення роблять можливими практичнi, а навпаки,

практичнiсть робить можливою теоретичнiсть. Дiяльнiсть 'Я'

завжди веде до усвiдомлення протилежного. Сама дiяльнiсть

'Я' приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена

дiяльнiсть 'Я' з необхiднiстю вiдтворює протилежностi: мiж

дiяльнiстю та її завданням, мiж предметом i методом, мiж

знанням i незнанням.

При формулюваннi положень своєї фiлософiї Фiхте систе-

матично виводить, фiксує логiчнi категорiї. Керуючись 'анти-

тетичним' методом, вiн рухається вiд теоретичних загальних

положень - через розгляд вiдчуттiв, споглядання, уяви, а та-

кож мислення (розсуду, здатностi судження, розуму) - до по-

ложень практичного розуму з його властивостями та спрямуван-

нями. Викладаючи порядок розвитку категорiй, Фiхте показує,

що суб'єкт послiдовно пiдiйматься вiд нижчих щаблiв теоре-

тичної дiяльностi до вищих. Таким чином, метод 'науковчення'

вiдтворює iсторичний розвиток людського духу,природний про-

цес розвитку здатностi мислення.

5.2.3 Етика. Вчення про свободу.

Головною проблемою етики Фiхте вважав суперечнiсть мiж

необхiднiстю i свободою. Пiд впливом Спiнози вiн визнає, що

воля людини i уся її духовна дiяльнiсть взагалi детермiно-

ванi таким же чином, як i фiзична природа. Людина пiдко-

ряється законовi причинної зумовленостi не тiльки як части-

на або явище природи, а й як суб'єкт громадянського iсторич-

ного процесу. Згадана детермiнованiсть визначається настiль-

ки жорсткою, що Фiхте визнає усi поняття про випадковiсть

лише удаваними,такими, що виникають з недостатнього розумiн-

ня сутi справи, з необiзнаностi.

Як i Спiноза, Фiхте вбачає в свободi не безпричинний

акт, а дiю, що грунтується на пiзнаннi необхiдностi. Однак,

на вiдмiну вiд Спiнози, Фiхте вводить поняття 'ступеня' сво-

боди, що фiксує доступнiсть свободи людям у залежностi вiд

рiвня iсторичного розвитку суспiльства, в якому iндивiд пе-

ребуває, а не вiд iндивiдуальної мудростi. Свобода склада-

ється не з вилученої природної чи суспiльної необхiдностi, а

з добровiльного пiдкорення iндивiда законам та цiлям людсь-

кого роду. Таке пiдкорення базується на суспiльному пiзнаннi

необхiдностi. Постановка проблеми в iсторичному контекстi

допомогає Фiхте показати, що iснують рiзнi ступенi свободи,

зумовленi вiдмiнностями iсторичних епох.

5.3 Фiлософiя Ф.В.Шеллiнга.

5.3.1 Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг.

Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг (1775-1854) отримав у

Тюбiнгенi вищу духовну освiту, в Ляйпцiгу вивчав математику

i природознавство. Викладав у Iєнському, Ерлангенському,

Мюнхенському та Берлiнському унiверситетах. В фiлософськiй

еволюцiї Шеллiнга вiдсутнi чiткi межi мiж її етапами, якi

можна назвати як 'фiлософiя природи' (натурфiлософiя - 90-тi

роки XYIII ст.), трансцендентального iдеалiзму (1800 р.),

'фiлософiя тотожностi' (перше десятилiття ХIХ ст.) та

'фiлософiя одкровення'.

5.3.2 Натурфiлософiя.

У фiлософськiй еволюцiї Шеллiнга фiлософiя природи -

найважливiший етап. Якщо для Фiхте значення природи полягало

у тому, що вона протистоїть моральностi, а остання перемагає