Мир Знаний

Кредитоспроможність позичальника, способи її оцінки (стр. 20 из 22)

„Норми кредитування” американських банків містять зазвичай п'ять розділів [7; 92]: загальні положення, категорії позик, різні питання кредитної політики, контроль за якістю кредитного портфеля та про комітети банку. Вони встановлюють оптимальні, на погляд банків, параметри організації кредитного процесу, припустимий рівень ризику, відповідальність та інше.

„Інструкція з кредитування” визначатиме конкретні етапи кредитного процесу, тут слід детально викласти порядок оформлення позики та відповідної супровідної документації, методи контролю за загальним станом позик і методи оформлення звітів про стан проблемних позик.

Кредитна політика потребує постійного нагляду за всіма позиками, тобто систематичного обліку погашання основної суми позик та процентів. При виявленні порушень поточна категорія ризику позичальника підлягає перегляду.

Загалом у „Посібнику з кредитної політики” знайдуть відображення всі етапи кредитного процесу від збору інформації та аналізу кредитоспроможності позичальників до кредитного аналізу та аудиту, включаючи процес відшкодування втрат від кредитів. Він повинен стати ефективним інструментом реалізації політики раціонального управління ризиком кредитування суб’єктів господарської діяльності, що охоплюватиме увесь період кредитних стосунків між банком та позичальником. В „Посібнику з кредитування” використовуються всі можливі методи та засоби захисту від неповернення кредитних засобів як до надання позики, так і під час користування клієнтом позиченими коштами аж до їх повного погашання.

Кредитний ризик-менеджмент банку може передбачати створення групи з управління кредитним ризиком. Ця група відповідає за надання позик та управління кредитним портфелем банку. Зокрема, до функцій працівників групи мало б входити: підготовка і контроль за виконанням і дотриманням кредитної політики; підготовка спеціалістів з кредиту; підтримання зв'язків з позичальниками; контроль за виконанням розпоряджень відповідальних працівників банку; збір та аналіз інформації про ринок; розробка методик кредитного аналізу; аналіз звітів про поточний стан кредиту; контроль за рівнем резервів на покриття кредитних ризиків; переоцінка кредитів („списання” до розряду втрат), схвалення надання позик тощо [42; 154].

Як ми зазначили у першому розділі, у забезпечення наданих кредитних коштів банк у більшості випадків вимагає заставу, котра обов’язковим чином підлягає страхуванню, або може користуватись послугами страхування позик чи відповідальності позичальника за неповернення кредитів. У всіх наведених випадках банк звертається по допомогу до страхової компанії. Тому для успішного й надійного управління ризиками кредитування банку важливо налагодити взаємовигідну партнерську роботу із страховими компаніями, котра наразі залишає бажати кращого. А у цих обох інститутів багато спільного і вони можуть доповнювати один одного. Наприклад, банк гарантіями страхуватиме майно та борги страхової компанії, а та, у свою чергу, триматиме частку власних резервів у банку. Тоді у випадку, коли банк надає кредит клієнту і страхує його у страховій компанії, котра є клієнтом банку, то останньому не вигідно вести політику розорення страховика. Недоцільними будуть і банківські зусилля щодо розорення позичальника внаслідок некваліфікованих дій того на ринку. Взаємовигідне партнерство банку і страхової компанії якраз у змозі вирішити дані проблеми і знизити ризик втрати позичкових коштів через їх застрахованість. Виходячи з даних суджень, у грудні 1996р. банк „Україна” мав намір спільно з американською страховою компанією AIG створити СП з мінімальним статутним фондом 2 млн. дол., проте цей проект не відбувся з причини несприятливого законодавства в Україні. Проте кон’юнктура ринку все більшою мірою схиляє до думки про доцільність такого конгломерату [19; 119].

Цікавим з точки зору управління та припустимості ризику при реалізації кредитної політики банку є приклад такої авторитетної організації, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Виходячи з мети банку про сприяння переходу до відкритої економіки, розвитку приватної та підприємницької ініціативи в країнах Центральної та Східної Європи шляхом підтримки структурних і галузевих реформ в економіці цих країн, ЄБРР для мінімізації ризику при кредитуванні висуває попередні вимоги до отримання клієнтами позичок [12; 120]:

а) строки отримання кредиту: процедура оформлення позики за лінією ЄБРР для українських позичальників займає від трьох місяців до одного року, враховуючи проходження всіх інстанцій та повномасштабний аналіз проекту (для відома: позику сумою 2,5 млн. дол. західний бізнесмен може отримати в банку, де він обслуговується, протягом 2-3 днів);

б) вимоги до кредитованого проекту: банк надає кредити у відповідності до умов конкретного проекту. У залежності від складності проекту його бізнес-план повинен містити від 20-30аркушів (оптимальний варіант) до кількох томів. Також необхідна екологічна експертиза великих інвестиційних проектів;

в) вимоги до суми кредиту: від 50 тис. дол. до 2,5 млн. дол. (вітчизняні банки не мають змоги у більшості випадків надати такий кредит саме з огляду концентрації ризиків);

г) вимоги до позичальника: до початку реалізації проекту співвідношення „борг (з врахуванням запитуваного кредитуЄБРР)/власний капітал” повинно бути не більшим 70:30; під час втілення проекту позичальник повинен бути здатним підтримувати значення коефіцієнта обслуговування боргу не меншим 1,3:1 та співвідношення „борг/власний капітал” не більшим 70:30; власний внесок позичальника у проект повинен бути не меншим 30% від вартості проекту;

д) забезпечення кредиту: припускається застава ліквідного майна або майна третіх осіб на суму, не меншу 130% обсягу кредиту; в якості застави не можуть бути використані обігові кошти; обов'язкове страхування предмета застави. Останнім часом ЄБРР практично відмовився приймати у забезпечення гарантії банків.

Зважаючи на жорсткість ЄБРР щодо управління у процесі кредитування, що зрозуміло, адже свою діяльність ЄБРР провадить у країнах з нестабільною перехідною економікою, не досить пристосованим законодавством тощо, спеціалісти констатують, що зі ста підприємців, котрі звернулись у банк і десять з них підготували необхідні документи – тільки один отримує запитувану позику. Таким чином ЄБРР захищає свої кошти та інтереси, але разом з тим решта 99 підприємців розглядаються банком як потенційні позичальники у майбутньому.

Отже, на підставі викладеного можна зробити низку практичних висновків у питанні управління кредитним ризиком [7; 95]:

1. В основі реалізації методів управління кредитним ризиком банку повинна лежати теоретично обгрунтована модель оптимальної кредитної політики.

2. Комерційному банку за основу своєї діяльності слід розробити власну стратегію управління кредитним ризиком та викласти її у „Посібнику з кредитної політики”.

3.Особлива увага та контроль у процесі кредитної діяльності комерційного банку повинні бути спрямовані на роботу з проблемними позиками. Працівники банку зобов’язані перш за все оволодіти матеріалами щодо сигналізації раннього виявлення можливих втрат у майбутньому та приймати виважені рішення з обслуговування проблемних позик в межах розробленої кредитної політики.
ВИСНОВКИ

З метою вдосконалення ринку банківського кредитування необхідно прийняти державну програму удосконалення системи банківсь­кого кредитування позичальників, яка охоплювала б нормативно-правові (організаційні) та економічні напрямки функціонування кредиту в еко­номіці.

У нормативно-правовому (організаційному) сенсі доцільно забезпечи­ти таке.

1. Покращити регулятивну базу, в тому числі закони, які захищають права кредиторів. Зокрема, прийняти Закон України "Про банківське кредитування" з урахуванням об'єктивних законів функціонування кре­диту, принципів та умов організації кредитування, де визначити відповідальність як банку, так і позичальника, а також держави тощо.

На наш погляд, Закон України "Про банківське кредитування" має:

· охоплювати всі види банківських кредитів, включаючи кредити, котрі нині належно не розвинені, – іпотечний кредит, консорціумні кре­дити, довготермінове кредитування, форми і методи кредитування (кре­дитна лінія, овердрафт, контокорент);

· регулювати проведення інших активних операцій, що не належать до категорії банківського кредиту, але, здійснюючи які, банки набува­ють прав кредитора, а особи, на чию користь проведено операцію, зобов'я­зані згідно з укладеною угодою сплачувати певні грошові кошти (факто­ринг, форфейтинг, лізинг, авалювання, акцептування і врахування век­селів, надання гарантій, порук тощо);

· визначити організацію контролю у процесі кредитування (обсяг
контролю, аудит кредитних операцій);