вказує на обмеженнiсть також i чуттєвого пiзнання. Таким чи-
ном, нi рацiоналiзм, анi емпiризм не здатнi задовiльнити на-
ше прагнення пiзнати свiт; мислення та розум лише використо-
вують закладенi в нас iз народження фундаментальнi iдеї
(Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи цi фунда-
ментальнi поняття за допомогою того чи iншого наукового ме-
тоду, ми переконаємося, що рацiональних доказiв їх iстин-
ностi не iснує, а є лише вiра, котра спрямовує нашi думки та
дiї на використання iдей. Таким чином, основою буття людини
в свiтi є усвiдомлення свого єднання з Богом, вiра, а не
мислення чи розум, iррацiональне, а не рацiональне.
Здатнiсть єднатися з Богом дана кожному конкретному
iндивiдовi по-рiзному, це мiстичний процес, який вiдбу-
вається в людському серцi, початок цього процесу лежить в
любовi до Бога.
4.2 Розвиток сенсуалiстичної фiлософiї.
4.2.1 Джон Локк.
Джон Локк (1632-1704) вiдомий як творець класичного
сенсуалiзму, творець трактату 'Досвiд про людський розум'
(1690). За своєю спрямованнiстю фiлософiя Локка має антиде-
картiвське направлення.
Локку першому вдалося довести, що мислення загального
грунтується на чуттєвому сприйняттi сущого та сутностi, що
знання загального та iстина побудованi на досвiдi.
Сенсуалiзм у теорiї пiзнання Локка тiсно пов'язаний з мето-
дологiчним емпiризмом: вiн визнає роль розуму, однак обмежує
його значення. Функцiя розуму полягає, за Локком, в комбiну-
ваннi емпiрично створених суджень. Ним заперечується iсну-
вання 'вроджених iдей' i стверджується поняття 'рефлексу'.
Продуктивним методом створення наукових знань визнається
iндуктивний метод Декарта.
Душа людини (мислення),на думку Локка, позбавлена врод-
жених iдеальних структур, iдей, понять, принципiв. Вiн про-
голошує душу 'чистим аркушом', на який лише досвiд накладає
свої письмена.
Локк розумiє досвiд насамперед як вплив речей навко-
лишнього свiту на нас, на нашi чуття. Разом iз цим ним
видiляється досвiд внутрiшнiй - як дiяльнiсть душi, думки.
Iдеї, якi виникають через зовнiшнiй досвiд, вiн називає
чуттєвими; iдеї, якi виникають iз внутрiшнього досвiду -
рефлексiями. Як зовнiшнiй, так i внутрiшнiй досвiд приводять
до виникнення лише простих iдей: про наявнiсть чи
вiдсутнiсть чогось, властивостей твердого чи м'якого, ко-
рисного чи шкiдливого тощо. Для виникнення загальних iдей
потрiбнi мiркування. Однак, мiркування не являють собою сут-
ностi душi, бо душа може iснувати i без мiркувань (у тварин,
комах). Мiркування - це певна властивiсть людської душi, то-
му їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт.
Складнi iдеї, як, наприклад, поняття субстанцiї, виникають
на базi сприйняття сукупностi таких простих iдей, як вага,
форма, колiр тощо. Сукупностi простих iдей повторюються,
внаслiдок чого виникає уявлення про щось таке, що є носiєм
цих iдей.
Локк запропонував подiл якостей на первиннi та вто-
риннi, уявлення про якi виникають на пiдставi зовнiшнього
досвiду. Первиннi якостi виникають через вплив на нашi орга-
ни чуття об'єктiв з рiзноманiтними властивостями. Вони
свiдчать про рiзноманiтнiсть свiту. Такими визнаються
просторовi властивостi, маса, рух тощо. Уявлення про вто-
риннi якостi виникають внаслiдок рiзноманiтностi наших ор-
ганiв чуттiв: смак, колiр, запах, звук тощо. Цi властивостi
iснують лише для нашої свiдомостi, наших почуттiв. Проблема
вирiзнення первинних i вторинних якостей визнається Локком
як найважливiша для фiлософiї, науки, бо якщо першi є реаль-
ними сутностями свiту, то другi - лише номiнальними, а люди
часто не бачать рiзницi мiж ними i приписують дiйсностi такi
властивостi, котрих реально не iснує.
Вiдмiннiсть реальних i номiнальних сутностей спрямовує
думку Локка на перегляд iснуючих класифiкацiй буття, тра-
дицiйних принципiв створення таких класифiкацiй. Згiдно з
Локком, реально iснують лише iндивiдуальнi об'єкти як носiї
властивостей. Тому рiзноманiтнi роди, види, класи, групи
визнаються лише номiнальними поняттями, що фiксують
властивiсть рiзних речей бути схожими. Разом iз тим,
схожiсть не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є
номiнальне визначення, котре не завжди вiдповiдає реальним
властивостям речей.
Локк вiдрiзняє два ступенi знання: правдоподiбне та
беззаперечне. Беззаперечне знання є продуктом мислення,
мiркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосередньо-
го зовнiшнього досвiду. Правдоподiбне - продукт безпосе-
реднього емпiричного досвiду. Таке знання дає вiдповiдну
думку, яка ще не пройшла процедури мiркування, порiвняння з
iншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значен-
ня. Це знання має три стадiї: спекулятивну (iнтуїтивну, кот-
ра опирається на узагальнююче мислення внутрiшнього
досвiду); демонстративну (така, що є мiркуваннями над даними
зовнiшнього досвiду); чуттєву (яка керується уявленнями без-
посереднього чуття).
Поширення сенсуалiстської методологiї Локком на пiзнан-
ня суспiльних явищ дозволяє внести змiни у поняття 'природ-
ного стану людей', котре запропонував Гоббс. Локк стверджує,
що природний стан - це не вiйна усiх проти всiх, а стан
рiвностi мiж людьми, що забезпечується необмеженою свободою
особи робити iз собою та своїм майном все, що завгодно. Об-
меження накладається лише на право обмежувати свободу iншої
людини. Тому i влада, котра дається суспiльною угодою воло-
даревi, не є абсолютною. Вона завжди обмежена - iнодi бiль-
ше, iнодi менше, - природними законами. Таке поняття природ-
ного стану людей дозволяє створити поняття доцiльностi роз-
подiлу влади, яке стало базовим для усiх сучасних демокра-
тичних конституцiй, на 'законодавчу', 'виконавчу' та 'феде-
ральну'. Вiдношення мiж ними будуються на системi противаг,
обумовлених суспiльною угодою обмежень однiєї влади iншою. В
основi угоди лежить право обох сторiн, у випадку невиконання
тих чи iнших положень, розiрвати її.
Фiлософiя Локка настiльки вплинула на свiтогляд
англiйцiв, що сьогоднi часто вказують: 'для англiйцiв
висновки, побудованi на спостереженнi емпiрiї, означають те
саме, що i фiлософствування'. Для свiтової фiлософської дум-
ки вплив Локка визначається тим, що пiсля нього фiлософiя,
вiдокремлена вiд здорового глузду, котрий спирається на данi
чуттiв, визнається схоластичною i не вартою уваги.
4.2.2 Фiлософiя Джона Толанда.
Учень та послiдовник Д.Локка, Д.Толанд (1670-1722) про-
довжив та поглибив критику релiгiї з позицiй деїзму та ма-
терiалiзму, сприяв подальшому розвитковi вiльнодумства. У
своїх антирелiгiйних виступах вiн критикував релiгiйне не-
терпiння, вiдкидав iдею безсмерття душi, потойбiчного життя.
Основою походження релiгiйних вiрувань Толанд вважав хибнi
уявлення про душу як самостiйне нематерiальне начало. В
основних фiлософських творах - 'Листи до Серени' (1704),
'Пантеїстикон' (1720) - Толанд розвинув матерiалiзм i набли-
зився до атеїзму, хоча залишився в цiлому в межах деїзму.
Матерiалiзм Толанда примикав до вчення Б.Спiнози. У
Всесвiтi iснує тiльки одна матерiя, вважав вiн. Вона є
вiчною, нiким не створеною, керується об'єктивними законами,
складається з елементарних частинок. Порожнечi не iснує.
Всесвiт єдиний, нескiнченний i складається з безлiчi свiтiв,
являє собою систему вихорiв або коловоротiв матерiї.
Значення фiлософiї Толанда у розвитку матерiалiзму по-
лягало в тому, що вiн, визнаючи рух атрибутом матерiї, почав
долати обмеженнiсть метафiзичного тлумачення руху. Поза ру-
хом, на його думку, матерiя позбавляється будь-яких якостей.
Вiд руху залежать форми усiх тiлесних iстот, їх народження,
розвиток та загибель. При цьому Толанд не зводив усi форми
руху до механiчного, розумiючи його бiльш широко - як за-
гальну внутрiшню активнiсть матерiї. Внутрiшня активнiсть є
джерелом i механiчного руху як просторового перемiщення, яке
є лише окремим випадком руху. Необхiдно мати на увазi
розбiжнiсть мiж внутрiшньою енергiєю, саморухом або суттєвою
активнiстю будь-якої матерiї i тими просторовими рухами або
перемiщеннями, котрi являють собою лише рiзноманiтнi мо-
дифiкацiї суттєвої активностi. Тут Толанд пiдходить до проб-
леми саморуху матерiї, але його вченню бракувало iдеї само-
розвитку. В процесi руху, за Толандом, нiчого нового не ви-
никає, рух у Всесвiтi - круговорот.
Виходячи з розумiння внутрiшньої активностi матерiї,
Толанд критикував iдеї духовної субстанцiї та нематерiальної
душi.
Радикальним чином розв'язував Толанд питання про
спiввiдношення вiри та розуму. Вiн не тiльки проголошував
первиннiсть розуму перд вiрою, як це робив, наприклад, Локк,
але й намагався довести, що 'iстинна вiра' нiчим принципово
не вiдрiзняється вiд знання, оскiльки передбачає розумiння.
Проте, якщо вiра є знанням, то 'розум бiльш важливий, анiж
одкровення'. I хоча Толанд заперечував висновок, що таке по-
няття вiри робить непотрiбним одкровення, не важко помiтити,
що фiлософ, насправдi, приходив до заперечення значення вiри
i одкровення, проголошуючи безумовний прiоритет розуму.
Матерiалiзм Толанда та його критика релiгiї мали знач-
ний вплив не тiльки в Англiї, а й у Францiї - на французьких
матерiалiстiв XYIII ст.
4.2.3 Джордж Берклi.
Джордж Берклi (1684-1753) послiдовно дослiджує можли-
востi чуттєвого пiзнання дiйсностi, наслiдуючи головнi прин-
ципи фiлософiї Локка, але, разом з тим, висвiтлюючи слабкi
мiсця сенсуалiзму матерiалiстичного. На основi роздумiв про
властивостi субстанцiї як носiя властивостей речей Берклi
робить висновок, що субстанцiя принципово не дана чуттям.
Натомiсть вiн схиляється до думки, що саме людськi чуття
виступають основою, субстанцiєю речей, якi сприймаються як