Домiнування необхiдностi у фiлософiї Спiнози розповсюд-
жується навiть на такi сфери буття, якi для усiх попереднiх
детермiнiстiв залишалися у полонi випадку, тобто у сферi
афектiв. Афект (вiдчуття) для Спiнози завжди є результатом
дiї зовнiшнiх предметiв на тiло чи виявленням дiї непросто-
рового атрибута. Тому гносеологiчна концепцiя Спiнози має
абсолютно рацiоналiстичне трактування. Вiн роздiляє пiзнання
на три ступенi: ступiнь iстини - досягається розумом без-
посередньо, незалежно вiд досвiду (математичнi аксiоми то-
що); ступiнь мiркувань розуму - вiдбувається опосередковано
за допомогою правил мислення (побудованих на певних
аксiомах, законах), вiн потребує доведень; ступiнь уявлення
- в основi лежать чуттєвi сприйняття навколишнього свiту.
Вирiшення Спiнозою етичної проблематики не вiдокрем-
люється вiд поняття субстанцiї (Бога). В центрi його уваги -
питання про можливiсть iснування в абсолютно детермiнованому
свiтi свободи. У розумiннi Спiнози субстанцiя - єдина основа
необхiдностi та свободи. Саме Бог (субстанцiя) - абсолютно
вiльний, бо все, що вiн здiйснює, витiкає з його власної не-
обхiдностi, з творiння ним необхiдностi. Необхiднiсть тво-
риться, а не iснує незалежно вiд акту творiння. Людина як
модус особливого роду має обмеження своєї волi у зовнiшнiх
обставинах. Однак, при використаннi цих зовнiшнiх обставин
для творiння, для досягнення людських цiлей свобода i не-
обхiднiсть не суперечать одне одному, а стають основою
взаємного iснування. Без необхiдностi, без врахування за-
конiв буття неможливо людинi виявити своє волiння. Сваволя
обставин позбавляє людину свободи волi, лише необхiднiсть
протiкання процесiв буття дозволяє виявити власну волю по
використанню цiєї необхiдностi людиною - свободу осо-
бистостi. Так Спiноза робить висновок, що свобода полягає у
пiзнаннi необхiдностi.
4.3.2 Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц.
Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц (1646-1716) уособлює заверше-
ний тип рацiоналiстичної фiлософiї. В його вченнi знайшла
своє мiсце як рацiоналiстична проблематика, так i проблема-
тика сенсуалiстичного та емпiристичного напрямкiв.
Ядром фiлософської концепцiї Лейбнiца є вчення про 'мо-
нади' - монадологiя. Монада розглядається як проста не-
подiльна духовна субстанцiя буття. Спираючись на вiдомi з
античної фiлософiї докази, Лейбнiц заперечує можливiсть
iснування єдиної субстанцiї, про яку вчив Спiноза. Лейбнiц
стверджує, що поняття єдиної субстанцiї заперечує можливiсть
iснування руху, мiнливостi буття. Тому вiн звертається до
нескiнченної множини субстанцiй - монад.
Монада - самодостатня одиниця буття, здатна до актив-
ностi, саморуху, дiяльностi. Монада - це проста субстанцiя.
Складна субстанцiя завжди залежна вiд простих, а тому склад-
не утворення взагалi не можна визнати субстанцiєю. Тому мо-
нади не змiнюються пiд впливом iнших монад, кожна з них є
самодостатньою, а тому являє собою самодостатнiй свiт, непо-
рушну гармонiю, котра є найсильнiшою у свiтi. Як найдовер-
шенiшi гармонiйнi утворення, монади i мiж собою мають єдине
вiдношення - 'гармонiю'. У випадку, коли в свiтi iснує двi
одинакових монади, слiд визнати, що вони будуть тотожнiми.
Таким чином, монади рiзняться за своїми якостями.
Монади мають три головних рiзновиди за ступенем свого
розвитку. Нижча форма характеризується 'перцепцiєю' (духовно
пасивною здатнiстю сприйняття). Вищi монади здатнi мати чут-
тя та чiткi уявлення. Їх Лейбнiц називає 'монадами-душами'.
Монади найвищого ступеня здатнi до 'аперцепцiї' (свiдомостi)
i їх називають 'монадами-духами'. Монади не мають просторо-
вих (фiзичних) властивостей, тому вони чуттєво не данi. Вони
данi лише розумовi. Чуттєво данi тiла є комбiнацiями монад,
якi вирiзняються тим, iз яких монад вони складаються. Людина
уособлює собою таку сукупнiсть монад, у якiй провiдну роль
вiдiграють монади, що здатнi усвiдомлювати. Об'єднання монад
є невипадковим, воно визначене 'завбаченою гармонiєю', котра
виявляє себе у самозмiнi монад узгоджено з iншими монадами.
Причини змiни монад можуть бути зовнiшнiми та внутрiшнiми.
Кожна з монад утримує в собi як минуле, так i майбутнє. Зав-
бачена гармонiя дозволяє стати наявними усiм якостям, котрi
маються в кожнiй з монад у невиявленiй формi.
Процес пiзнання, таким чином, розглядається Лейбнiцом
як розвиток здатностi до створення та усвiдомлення iдей. Вiн
заперечує iснування вроджених iдей, людина з народження має
лише деякi вродженi принципи (iнстинкти). Чуттєве пiзнання
ним розглядається як нижча ступiнь рацiонального пiзнання.
Знаменитий вираз 'немає нiчого в розумi, що не пройшло
ранiше через чуття' Лейбнiц доповнює положенням - 'крiм вит-
ворiв самого розуму'. Розум вiдкриває суттєве, необхiдне, а
чуття - випадкове, емпiричне. Тому i iстини бувають рiзними:
емпiричнi - iстини факту; розумовi - iстини теорiї. До iстин
розуму Лейбнiц вiдносить головнi положення математики та
логiки.
Математику i логiку Лейбнiц розглядає як головнi науки
розуму, котрi сповiщають людинi про свiт, не даний чуттєво.
Це науки про 'усi можливi свiти' (на вiдмiну вiд фiлософiї,
яка визначається ним як наука про цей дiйсний свiт).
4.3.3 Христiан Вольф.
Послiдовник Лейбнiца видатний нiмецький фiлософ
Христiан Вольф (1679-1754), котрий доопрацьовує лейбнiцiвсь-
ку фiлософiю до рiвня рацiоналiстичної схематичної доктрини,
створює завершену формальну фiлософiю здорового глузду на
базi уявлень про розум.
Свою фiлософiю Вольф розглядає як засiб досягнення за-
гального блаженства на пiдставi завбаченої гармонiї, котра
лежить у первиннiй основi буття усiх творiнь. Вважаючи, що
гармонiя свiту перебуває у абсолютно могутнiй iстотi (Бог),
котра створює свiт, керуючись логiчними принципами, Вольф
розробляє поняття про систему знання. В основу системи зак-
ладено вказаний теологiчний принцип. Вольф видiляє фiзичне
знання - про 'простi субстанцiї', рух i просторовi вiдношен-
ня тiл, якi пояснюються механiчними силами, розглядаються як
шляхи встановлення гармонiї. Видiляється ним наука 'пневма-
тологiя' - про дiяльнiсть духiв, математика - про причини
речей, етика, право, полiтика - про волю як властивiсть
душi, фiлософiя - про зв'язок усiх духовних i тiлесних сут-
ностей.
Займаючись систематичною формалiзацiєю та узгодженням
накопичених фiлософiєю знань, послiдовно даючи визначення
поняттям, якi не повиннi заперечувати однi одних, Вольф роз-
робляє принципи аксiоматичної побудови наукової теорiї. Данi
принципи стали помiтним поштовхом для розвитку природоз-
навства у XYIII ст.
4.4 Фiлософiя Просвiтництва.
4.4.1 Денi Дiдро.
Денi Дiдро (1713-1784) - автор вiдомих праць 'Думки про
пояснення природи', 'Розмова Д'Аламбера з Дiдро',
'Фiлософськi принципи матерiї та руху'. У своїх працях вiн
обгрунтовує принципи послiдовного матерiалiзму, згiдно яких
єдиною реальнiстю може бути лише матерiя i рух. У єдиний
процес еволюцiї свiту Дiдро вмiщує iснування людини,
суспiльства. Найбiльш вiдомою є дiяльнiсть Дiдро iз створен-
ня 'Енциклопедiї наук, мистецтв i ремесел', якiй вiн вiддав
бiльш як 20 рокiв життя.
Уся природа, згiдно поглядiв Дiдро, знаходиться у
постiйному русi та еволюцiонуваннi. Усе, що iснує, колись
виникло i зникне, перетворюючись на щось iнше. Рiзно-
манiтнiсть iснуючих матерiальних форм є головною причиною
процесуальностi свiту. Розглядаючи конкретний процес змiни
форм iснування, ми можемо постiйно фiксувати усе новi та
новi форми, фрагменти змiни конкретної форми, але нiколи не
зможемо побачити нескiнченої множини форм реальностi, якi
iснують при змiнi одного предмета на якийсь iнший. Не маючи
можливостi виявити безмежну множину форм реальностi, люди
користуються поняттям 'матерiя', яке засвiдчує нам, що iснує
реальнiсть, навiть якщо вона не вiдома конкретними виявлен-
нями. Дiдро вважає, що розмаїття форм матерiї створюється
зiткненням та об'єднанням рiзноякiсних елементiв.
Дiдро вiдстоює вчення про єднiсть матерiї та свiдо-
мостi, висловлює думку, що у потенцiйному виглядi вiдчуття є
всеунiверсальною властивiстю матерiї. Розглядаючи виникнення
свiдомостi, розуму як iсторичних явищ, Дiдро створює першу
еволюцiонiстичну концепцiю становлення бiологiчних видiв.
Однак, вiн розглядав еволюцiю лише у виглядi накопичення
властивостей, ознак, котрi сумарно дають феномен нового
бiологiчного виду. Свою гносеологiчну концепцiю Дiдро будує,
керуючись принципами сенсуалiзму (насамперед - локкiвсько-
го). Вiн видiляє три види пiзнання: спостереження, обмiрко-
вування, досвiд. Спостереження збирає факти, обмiрковування
- комбiнує їх, досвiд - перевiряє результати цих комбiнацiй.
Не подiляючи думку про те, що ми можемо звести мислення лю-
дини до вiдчуттiв, Дiдро розробляє концепцiю психiчної
дiяльностi, згiдно якої судження, почуття не зводяться до
елементарних чуттiв, а останнi - це їх умова, а не сутнiсть,
умова виникнення психiки, а не сама психiка.
Разом iз Гельвецiєм i Гольбахом Дiдро обгрунтовує вчен-
ня про вирiшальну роль середовища для формування осо-
бистостi. Вiн вважає, що свiдоме перетворення навколишнього
середовища є головною умовою покращення людини, суспiльства.
Тому свiдомiсть законодавцiв оцiнювалась ним як вирiшальний
фактор суспiльного прогресу. Спираючись на теорiю 'суспiль-
ної угоди', вiн активно доводить право народу фiзичною силою
змiнювати систему державного устрою суспiльства.
Широкого визнання набула естетична концепцiя Дiдро.
Розкриваючи змiст поняття 'прекрасне', вiн робить висновок,
що уявлення про прекрасне можна визнати вiдображенням реаль-
них вiдношень зовнiшнього свiту. Визнаючи мистецтво