'наслiдуванням природi', включаючи до поняття 'природи' i
суспiльне буття, Дiдро стверджує, що у природi немає нiчого
зайвого, всi особливостi будови людського тiла, матерiальних
предметiв спричиненi природними законами, котрi адекватно
фiксуються лише митцями. Послiдовна критика класицизму доз-
волила Дiдро виробити принципи реалiзму, якi найяскравiше
виявиили себе у концепцiї театрального мистецтва. На проти-
вагу теоретикам класицизму, якi розглядали театральну дiю
лише як комiчну або трагiчну, Дiдро вводить теорiю 'серйоз-
ного жанру', яка проголошує можливiсть театрального зобра-
ження буденного життя простих людей, а не царiв чи героїв,
якi завжди здаються нам або комiчними, або трагiчними. Зоб-
раження в театрi буденного життя, згiдно теорiї Дiдро, пот-
ребує показу у театральнiй драмi чи комедiї зiткнення не ха-
рактерiв, а суспiльних вiдносин, людей, якi виконують певнi
суспiльнi функцiї.
4.4.2 Вольтер.
Франсуа Марi Аруе (псевдонiм - Вольтер) (1694-1778) ба-
гато сил доклав до розв'язання проблеми активностi суб'єкта
пiзнання, дiяльностi. Маючи помiтнi здобутки у рiзних сферах
своєї дiяльностi, в iсторiї фiлософiї Вольтер залишається
засновником фiлософської концепцiї 'суспiльної природи люди-
ни'.
Вольтер одним з перших почав розглядати фiлософiю як
зброю розуму у боротьбi проти антирозумного суспiльства.
Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта, суспiльну природу
людини, вiн спирався, перш за все, на теорiю природного пра-
ва, створену Локком. Суспiльнiсть людини розумiлася Вольте-
ром як життя людської iстоти в суспiльствi: дiяльнiсть особи
вiдбувається лише через суспiльство, конкретнi цiлi
iндивiдiв мають суспiльну природу. Виходячи з поняття при-
родної рiвностi людей, вiн розумiє рiвнiсть лише як рiвнiсть
полiтичну, рiвнiсть перед законом, державним правом.
Соцiальну та економiчну нерiвнiсть вiн розглядає як основу
збереження суспiльної рiвноваги та нормального розвитку
суспiльства.
Свободу людини Вольтер також розумiє лише як абстрактне
право, поняття про iдеальну модель, а не реальнiсть. Свобода
може бути розглянута науково лише як свобода волi осо-
бистостi, а не як природний суспiльний феномен. У своїх
пiзнiх працях ('Фiлософський словник') пiд впливом
н'ютонiвського поняття детермiнiзму Вольтер робив спроби
знайти зовнiшнi щодо особи причини, що впливають на волеви-
явлення. Однак, головними чинниками, якi виявляють себе у
свободi волi, Вольтер визнає суб'єктивнi причини. Тому iнте-
лектуальний розвиток особи у його фiлософiї визнається го-
ловним здобутком суспiльства. У статтях про реформи у
суспiльствi вiн створює вчення про 'освiчене керiвництво
державою' як основу суспiльної злагоди.
Спрямовуючи свою фiлософiю у практичне русло, Вольтер
активно виступає проти причин, котрi позбавляють людину сво-
боди волевиявлення, розумiючи цi причини як внутрiшнi. Тому
критика релiгiйної догматики стає для Вольтера однiєю iз
провiдних його фiлософських тем. Вiру, основану на 'одкро-
веннi', Вольтер протиставляє деїстичнiй релiгiї розуму.
Розглядаючи Бога як найвищу причину iснування людської волi
та дiяльностi суб'єкта, вiн вбачає докази iснування божества
у розумно побудованому свiтi природи. Однак, вiн вiдкидає
усi тези про властивостi Бога, визнаючи їх бездоказовими та
непотрiбними, такими, що суперечать розумовi. Вольтер запе-
речував вчення Бейля про можливiсть iснування держави, яка
складається лише з морально чистих атеїстiв. Виступаючи про-
ти офiцiйної церкви, Вольтер постiйно глузує над релiгiйною
догматикою. Так, у питаннi про причини зла та
вiдповiдальнiсть Бога за це зло, у знаменитому творi
'Кандiд' Вольтер у саркастичнiй формi доводив, що нiякими
софiзмами не можна виправдати iснування у свiтi зла та
страждань невинних людей, особливо дiтей. Тi, хто виправдо-
вує лiссабонський землетрус 1755 року, казав вiн, коли заги-
нули за декiлька хвилин десятки тисяч людей, дорослих i
дiтей, злочинцiв та святих, тi нiколи не можуть бути
провiдниками до кращого буття людства.
Пiд впливом локкiвського сенсуалiзму Вольтер створює
своє вчення про психiку. На думку Вольтера, ми не можемо ма-
ти знань про природу духовної субстанцiї. Дослiдник має
справу не з самою духовною субстанцiєю, а лише з її проява-
ми, деякими властивостями. Вирiшуючи питання про виникнення
душi, не можна науково визначити момент часу, коли душа ут-
ворена: нi вiчне її iснування, нi момент зачаття людини, нi
у розвитку ембрiона, нi у момент народження iстоти тощо.
Визнаючи наявнiсть душi, ми визнаємо наявнiсть маленького
божества у людинi, яке здатне вносити змiни у дiючий природ-
ний порядок з суб'єктивних причин, як чисте волевиявлення.
У своїх поглядах на процес пiзнання Вольтер здiйснює
спробу поєднати сенсуалiстичний емпiризм з моментами
рацiоналiзму. Тому, рахуючись iз тезою про походження знань
вiд органiв чуттiв, вiн визнає iснування чистого, абсолютно-
го знання (логiко-математичне, моральне, фiлософське). Од-
нак, вiдносно Бога може iснувати лише одна iстина, але дати
вичерпну вiдповiдь на це питання Вольтеровi не вдалося.
4.4.3 Жан-Жак Руссо.
Найвпливовiший дiяч Просвiтництва Жан-Жак Руссо
(1712-1778) вiдомий своїми творами 'Думки про походження та
основи нерiвностi мiж людьми' (1755), 'Суспiльний договiр'
(1762), 'Емiль, або Про виховання' (1762). Головна тема
праць Руссо - доля людини у суспiльствi, де iснує штучна
культура, котра заперечує природнi властивостi окремої особи.
Рацiоналiзм XYII-XYIII ст. не придiляв уваги чуттєвiй
дiяльностi людини як вiдокремленiй вiд iнтелекту та волi.
Руссо першим висуває тезу, що чуттєва дiяльнiсть, почуття
людини є не тiльки самостiйною чи особливою формою
суб'єктивностi, а що це є головною формою духовної дiяль-
ностi. Саме вiд Руссо починається лiнiя у фiлософiї, котра
висуває на переднiй план духовного життя неусвiдомленi,
пiдсвiдомi, iнстинктивнi цiлеспрямованi мотиви дiй особи.
Навiть совiсть та генiальнiсть у Руссо розглядаються як най-
вищi форми iнстинктивностi, що вiдокремленi вiд розуму.
Руссо першим висуває тезу, що розвиток iнтелекту порушує
природну гармонiю, баланс мiж здатностями iндивiда та потре-
бами органiзму, послаблює природнi сили людини.
Вже у першому творi (дисертацiя 'Думки про науки та
мистецтво', за яку Руссо отримав премiю Дiжонської академiї)
вiн доводить, що наука та мистецтво з часiв Вiдродження не
вдосконалили, а погiршили суспiльство. Так, розподiл працi
стає причиною порушення природної цiлiсностi та гар-
монiйностi людського життя. Спецiалiзацiя перетворює людину
на функцiонера великого механiзму, породжуючи професiйний
кретинiзм особи, робить природнi властивостi органiзму за-
лежними вiд людей iнших професiй. Це породжує вiдчуження лю-
дини вiд самої себе, коли iндивiдуальнiсть особи протистав-
ляється суспiльному мiсцю iндивiда. Згiдно з Руссо, головна
причина людських страждань - протирiччя мiж реальним станом
людини та її природними властивостями, мiж природою людини
та суспiльними iнститутами, мiж особистiстю та громадянством.
Протирiччя мiж природою та культурою, згiдно Руссо, не
може бути вирiшене шляхом повернення до дикого стану. Гар-
монiйнiсть, цiлiснiсть буття людини може бути повернена у
суспiльствi, а не в 'чистому природному станi'. Джерело про-
тирiччь цивiлiзацiї вiн вбачав у соцiальнiй нерiвностi лю-
дей, котра виникає з приватної власностi - на землю, знаряд-
дя працi. Загальний шлях подолання суперечностей суспiльства
Руссо бачив у змiнi системи освiти, методiв виховання.
У своїй системi виховання на перше мiсце Руссо висуває
почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне воле-
виявлення. Воля є зовнiшньою формою виявлення чуттєвої
дiяльностi суб'єкта. Суспiльне буття, таким чином, являє со-
бою специфiчну систему переробки, змiни чуттєвої дiяльностi.
Суспiльнi вiдносини утворюють те, що спiльне усiм людям, i,
разом з тим, протистоїть iнтересам кожної людини окремо.
'Мiж волею усiх та спiльною волею часто iснують суттєвi
вiдмiнностi. Воля усiх приймає до уваги частковi iнтереси та
являє собою сукупнiсть iндивiдуальних волевиявлень. Коли
вiдняти iз цих волевиявлень тi, котрi взаємно заперечують
одне одного, то залишиться спiльна воля'. У своєму поняттi
'суспiльний договiр' Руссо здiйснює спробу вирiшити про-
тирiччя мiж штучним та природним. Створюючи суспiльний до-
говiр, люди втрачають частину своєї власної свободи, необме-
жене право на все, що вони, згiдно iз своїми чуттями, бажа-
ють. Однак, при добровiльному вступi в договiр iндивiд сам
виявляє своє бажання обмежитись. Тому iндивiд стає громадя-
нином, iстотою, котра виявляє вищий тип свободи, анiж при-
родна свобода - здатнiсть до самообмеження. При чистiй при-
роднiй свободi органiзм обмежують лише зовнiшнi умови, сили
природи, iншi особи. Тобто, така свобода є абсолютною за-
лежнiстю вiд зовнiшнiх обставин. А укладення договору є акт,
коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними
керувати собою - тобто стають вiльними самi по собi.
У своїх поглядах на полiтику, державу Руссо розвиває
свою концепцiю 'суспiльного договору', постiйно шукає форму
виникнення умов добровiльного укладення договору. Тому вiн
вiдкидає феодальний устрiй суспiльства як такий, котрий про-
довжує культивування чистих сил природи, обмеження осо-
бистостi зовнiшнiми силами вiдносно почуттiв людини. Прого-
лошуючи суверенне право народа на укладення договору, Руссо
детально розглядає проблеми конституцiйного устрою держави.
4.4.4 Клод Адрiан Гельвецiй.