Згідно з теорією очікуваного доходу банківську ліквідність можна планувати, якщо в основу графіка платежів у погашення кредитів покласти майбутні доходи позичальника. Вона не заперечує розглянутих вище теорій, але підкреслює, що зв’язок доходів позичальника з погашенням позики є важливішим, ніж забезпечення кредиту. Дана теорія також стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати, змінюючи структуру термінів погашення кредитів і інвестицій. Короткострокові кредити промисловості більш ліквідні, ніж термінові позики, а кредити споживачам на оплату покупок більш ліквідні, ніж іпотечні позики під житлові будови.
Теорія очікуваного доходу сприяла тому, що багато банків поклали в основу формування портфеля інвестицій ефект ступінчастості: цінні папери так підбираються по термінах погашення, щоб надходження були регулярними і передбаченими. У цьому випадку портфель інвестицій за показником регулярності платежів готівкою наближається до портфеля кредитів з регулярним погашенням боргу та відсотків.
Захисники цієї теорії стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових засобів з ринку. Спочатку на захист цієї теорії найактивніше виступали великі банки провідних фінансових центрів, але незабаром її прийняли повсюдно. Її виникнення пов’язане з відновленням ринку федеральних фондів США в 50-ті роки XX століття і подальшим розвитком зраджуваних термінових депозитних сертифікатів як головного інструменту грошового ринку.
Іншим напрямом в управлінні банківською ліквідністю є теорія управління пасивами, що розвиває і доповнює політику управління ліквідності комерційних банків. Вона ґрунтується на таких двох твердженнях.
Перше - комерційний банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу. Реально дане твердження знайшло практичне втілення в західних країнах.
Друге - комерційний банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до обширних позик грошових коштів в Національному банку або у банків-кореспондентів, а також до позик, що отримуються на ринку євровалют.
Комерційні банки широко залучають позикові кошти. За рахунок них формується більше 80% загальної суми активів. Завдяки використанню досить дешевих позикових засобів, зокрема депозитів, відносно невеликий прибуток від банківських операцій зрештою повинен досягати розмірів, що забезпечують акціонерам прийнятний дохід. [22, с. 50]
У широкому сенсі управління пасивними операціями є діяльністю, пов’язаною із залученням коштів вкладників та інших кредиторів і визначенням відповідної комбінації джерел коштів для даного банку. У вужчому сенсі під управлінням пасивними операціями слід розуміти дії, спрямовані на задоволення потреб у ліквідності шляхом активного дослідження позикових засобів у міру необхідності. Здатність розміщувати депозитні сертифікати і позичати євродолари або кошти у центральному банку дозволяє банку у меншій мірі залежати від низькодохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток. Проте ці операції, зв’язані з ризиком. В управлінні пасивними операціями необхідно враховувати і цей додатковий ризик і, крім того, відношення між витратами на залучення коштів і доходом, який можна отримати від вкладення цих коштів у позики або цінні папери. Отже, взаємозв’язок міжуправлінням активами і управлінням пасивними операціями має вирішальне значення для прибутковості банку.
Останніми роками банки вдаються до обширних позик для забезпечення своєї ліквідності. Такі позики стали називати управлінням пасивами. Розширення масштабів використання позикових коштів обумовлене збільшенням попиту на банківські кредити і відносно повільним зростанням внесків до запитання останніми роками. Посилення економічної активності і підвищення темпів інфляції означає зростання потреби господарських фірм в кредиті. Крім того, як фірми, так і приватні особи стали більш чутливими до процентних ставок, у зв’язку з якими, як вже зазначалось, сповільнився приріст внесків до запитання. Збільшення витрат спонукало банки більш повно використовувати свої ресурси. Це привело до зростання коефіцієнта позики/депозити в порівнянні з минулими роками.
На наш погляд вУкраїні використання теорії має обмежений характер, адже залучення коштів здійснюється на платній основі. А в умовах обмеження ринку кредитів додаткове залучення платних фінансових ресурсів недоцільне, оскільки воно не знаходить додаткових прибуткових сфер інвестування.
Таким чином, можна зробити висновок, що теоретико-методологічні основи управління ліквідністю побудовані на положенні, що накопичення грошей не приносить користі в противагу інвестуванню.
Банківські установи заінтересовані строго контролювати готівкові кошти, зберігати в ліквідній формі лише мінімально необхідну частину своїх коштів. Адже для комерційних банків джерелом отримання прибутків є операції з управління активно-пасивними коштами. Підвищення ліквідності передбачає зниження прибутковості банку у зв’язку із збільшенням частки ліквідних активів. Це пов’язано з тим, що кошти в ліквідній формі - готівка, поточні рахунки клієнтів, короткострокові державні цінні папери - хоча і легко реалізуються, але найменш доходні.
Питання забезпечення відповідного рівня ліквідності набуває особливої актуальності в умовах масового вилучення коштів вкладниками банківських установ. Якщо банківська установа не забезпечить рівня зберігання належної частини коштів у ліквідній формі (готівка та кошти, що мають бути повернуті через короткий термін часу), вона не зможе забезпечити виконання своїх фінансових зобов’язань
Ефективна система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності за мінімальних витрат, тому важливе значення має застосовуваний банком інструментарій управління ліквідністю, зокрема методи оцінювання потреби в ліквідних коштах, доступність джерел їх поповнення для кожного банку, стратегії управління ліквідною позицією. В сучасній практиці використовується досить великий арсенал різноманітних методів аналізу та управління ліквідністю. (Додаток А)
У сучасних умовах розвитку банківської системи України актуальною проблемою є визначення оптимального рівня ліквідності банків.
Усі методи аналізу та визначення потреби банку в ліквідних коштах засновані на певних припущеннях і дають тільки приблизну оцінку розміру необхідних ліквідних коштів у будь-який момент часу. Основними серед них є:
- метод структурування фондів;
- метод коефіцієнтів ліквідності;
- метод залучення і використання ресурсів. [30, с. 420]
Метод структурування фондів полягає у зіставленні обсягу необхідних резервів ліквідності та заявок на стандартні кредити з обсягом наявних ліквідних активів. Головним недоліком цього методу є прогнозування ліквідності без урахування строків закінчення окремих депозитів і кредитів.
У разі використання методу структурування фондів необхідно:
- на першому етапі розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками;
- на другому етапі за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі;
- на третьому етапі розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідної групи активів.
Потреба банку в ліквідних коштах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною – 10-15 %, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань – 25-30 ‘%, для зобов’язань за "гарячими грошима" -80-90 %. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку.
Метод коефіцієнтів ліквідності передбачає обчислення обсягів різного роду активів у відповідно згрупованих пасивів. Складність застосування цього методу пов’язана з визначенням критеріального рівня, з яким слід порівнювати обчислені індикатори ліквідності: нормативами НБУ, середньогалузеві показники або показники визначені банками на базі практичного досвіду. Такі порівняння дозволяють виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку та імовірності виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів або реструктуризації балансу.
Практика управління ліквідністю за методом показників діє і в Україні. У процесі аналізу ліквідності банк може додатково використовувати й інші коефіцієнти:
а) коефіцієнт високоліквідних активів, який розраховується за формулою:
К1=Авл/Ар, (1.4)
де Авл-високоліквідні активи;
Ар-робочі активи;
Рекомендоване значення не менше 20%.
б) коефіцієнт загальної ліквідності, який розраховується за формулою:
К2=Аз/Зз,(1.5)
де Аз-загальні активи;
Зз-загальні зобов’язання;
Рекомендоване значення даного показника не менше 100%.
в) коефіцієнт співвідношення ліквідних та загальних активів. Рекомендоване значення показника знаходиться в межах 20-30%;
г) коефіцієнт співвідношення позик і депозитів-відношення всіх активів з нормальним ризиком (включаючи позики, авізо, дисконти) до основних депозитів. Рекомендоване значення показника знаходиться в межах 70-80%;
д) коефіцієнт ліквідних цінних паперів-відношення цінних паперів уряду країни, які перебувають у портфелі банку до сукупних активів;
е) коефіцієнт структурного співвідношення вкладів-відношення депозитів до запитання до строкових депозитів;
ж) генеральний коефіцієнт ліквідності-співвідношення суми захищеного капіталу (вкладення у нерухомість, цінності, устаткування) та ліквідних активів до суми загальних зобов’язань. Оптимальне значення 10%.