Кримінально-виконавчий кодекс України Науково-практичний коментар (стр. 4 из 157)

— Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р. № 1303/203, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 15 січня

2004 р. за № 46/8645;

— Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінальновиконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту України з питань виконання

покарань від 1 березня 2002 р. № 154/55;

— Положення про навчальний центр при установі виконання

покарань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки

13

України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12 березня 2004 р. № 153/32;

— наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медикосанітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 9 березня 2000 р. за № 143/4364, яким затверджені Порядок медикосанітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, Інструкція з проведення диспансеризації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні, Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положення про лікарськотрудову комісію та низка інших нормативно-правових актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактичного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

— наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. № 250/1562/342 «Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

— Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони

України від 26 лютого 2002 р. № 81;

— Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена наказом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5 і яка регулює порядок виконання таких видів кримінальних покарань як штраф та конфіскація майна, та ін.

7. У статті, що коментується, встановлюється також, що кримінальновиконавче законодавство України складається і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У даному випадку, згідно з Законом України «Про міжнародні договори України», йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Ст.9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'яз-

14

ків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані. Ст.19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо не міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 3. Дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі

1. До засуджених, які відбувають покарання на території

України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

2. Порядок і умови виконання та відбування покарань визна чаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання. 1. Відповідно до ч. 1 ст. З КВК, до осіб, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України, незалежно від жодних обставин (громадянства іншої держави, відсутності будь-якого громадянства тощо).

2. Частина 2 ст. З КВК установлює загальне правило чинності закону, що регулює порядок та умови виконання та відбування покарань: вони визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання. Викладене у повній мірі відповідає положенням ст. 58 Конституції України, в якій закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або відміняють відповідальність особи.

Вичерпний перелік випадків, в яких закони та інші нормативноправові акти пом'якшують або відміняють відповідальність особи визначений Конституційним Судом України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ст.58 Конституції України, ст.6, 81 КК України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р., виходячи з якого кримінально-виконавче законодавство не вирішує питання про злочинність та караність діяння, у зв'язку з чим на нього і не поширюється правило зворотної дії закону. Питання застосування або незастосування того чи іншого елемента змісту процедури чи

15

умов виконання — відбування покарання повинно вирішуватися у відповідності з законом, який діє в даний момент, а не законом, який діяв під час засудження, початку виконання вироку тощо.

Стаття 4. Підстава виконання і відбування покарання Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду,

який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.

1. Стаття, що коментується, відображає зміст ст. 62 Конститу ції України та ст. 2 КК України, за якими особа вважається неви нуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінально му покаранню, доки її вина не буде доведена у законному порядку та встановлена обвинувальним вироком суду.

У даній статті сформульована вимога найсуворішого дотримання законності при виконанні кримінальних покарань. Ця стаття закріплює також і встановлений Конституцією України (ст. 124) та іншими законодавчими актами (наприклад, ст. 15 КПК України) принцип, згідно з яким правосуддя у нашій країні здійснюється тільки уповноваженим на те державним органом — судом; кримінальне покарання може бути застосоване тільки за вироком суду. Лише при наявності вироку, що вступив в законну силу, до особи можуть бути застосовані органами, котрі відають виконанням покарань, відповідні примусові заходи та заходи виправного впливу, пов'язані з виконанням обвинувальних вироків.

2. Відповідно до ст. 401 КПК України, вирок місцевого суду на бирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання ка саційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеля цій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду спра ви відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше прямо не передбачено КПК (наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 401 КПК виправдувальний вирок та вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконуються негайно після проголошення вироку).

У тих випадках, коли оскаржено або внесено подання тільки на частину вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту винесення апеляційною чи касаційною інстанцією ухвали.

3. До набрання вироком законної сили засуджений, який перебуває під вартою, не може бути переведений в місця позбавлення волі, що знаходяться в іншій місцевості. Заслуговує бути відміченим, що у цьому контексті місцями позбавлення волі визнаються установи, які виконують даний вид покарання. Зі змісту глави 11

КВК випливає, що до них відносяться: виправні колонії всіх видів та виховні колонії.

Однак дане положення не перешкоджає направленню засудженого, вирок відносно якого не вступив в законну силу до тимчасової дільниці слідчого ізолятора на території установи виконання покарань іншої області, що створюються відповідно до Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженого Указом Президента України від 31 липня 1998 року №827.